Подолання тоталітаризму покликало до життя нові підходи щодо розуміння співвідношення права і держави. Сутність їх полягає в тому, що право — первинне, а держава — вторинна. Право має не державне походження, а соціальне, оскільки пов'язане з діяльністю людей. Джерелом права є люди. Саме людина з її потребами й інтересами, способом життя є джерелом і носієм права. Отже, право має соціальне, людське, а не державне походження. Це продукт нормальної людської діяльності. Тому якщо розглядати право лише у взаємозв'язку з державою і вважати його продуктом державної діяльності, то історичним результатом такого процесу буде одержавлення, обюрокрачування людини як гвинтика великої державної машини. У зв'язку з таким підходом переглядається місце і роль галузей права. Основне місце відводиться насамперед приватному (в тому числі цивільному) праву, а інші галузі відіграють допоміжну щодо приватного права роль і спрямовані на його забезпечення і реалізацію.

Право уособлюється у законодавстві держави.

Процес творення правової держави пов'язаний з усвідомленням прагнення громадян до свободи, до приборкання дер-жави-монстра, до примату права над державою, до забезпечення прав і свобод. Німці у понятті "праводержавність" (це слово означає німецькою "правова держава") роблять акцент на негативному ставленні до революційних ідей щодо держави, на визнанні еволюційного шляху розвитку суспільства, на домінуванні конституційних основ "правової державності".

Світова цивілізація нагромадила великий досвід теорії і практики правової держави. За висловом колишнього французького президента Ф. Міттерана, правова держава являє собою освячену європейською культурою систему демократичних цінностей і юридичних основ. Історія українського народу з цього приводу має засвідчити світові одну із своїх сторінок.

Творення української держави пройшло надзвичайно складний історичний шлях. Після розпаду Київської Русі й загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства процес розбудови української державності на тривалий час було перервано. Лише у другій половині XVII ст. частину українських земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під керуванням Богдана Хмельницького. Для того щоб утвердитися у складній міжнародній обстановці того часу, новостворена держава уклала військово-політичний союз із Росією. Згодом угоду було порушено з боку російського царату. Україну було позбавлено державної самостійності й перетворено на "малоросійську провінцію". Ліквідувавши на-родоправну, демократичну козацьку республіку — Запорізьку Січ, що була надто різким контрастом російському абсолютизму, Катерина II перевезла гетьманську символіку до Петербурга. В ті часи громадсько-політична думка в Україні виношувала проекти незалежної держави. Український гетьман в еміграції Пилип Орлик розробив першу в Україні демократичну конституцію "Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорізького", її текст було оголошено 5 травня 1710 р. на Урочистостях з приводу обрання Пилипа Орлика гетьманом. Конституція перейнята ліберальним і демократичним духом, Що ставить її у ряд найцікавіших пам'яток європейської політичної думки того часу.

Конституція Пилипа Орлика визначала кордони Української держави, передбачала встановлення національного суверенітету, забезпечення прав людини, визнання непорушності складових і чинників правового суспільства, а саме: єдності та взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, дії якого обмежені законом, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку) і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Установлювалося чітке розмежування між державним скарбом і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Скасовувалися ненависні народові державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки тощо.

Так були вироблені досі не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. На думку П. Орлика, лише за таких умов можливий був національний і культурний розвиток українського народу. Та доля України вирішилася інакше, про що свідчить трагічна історія її народу. Україна, що стала незалежною і суверенною державою наприкінці XX ст., має подолати трагізм ситуації у бік оптимістичної норми.

Лише тепер в Україні демократичну, правову і соціальну державу закріплено в Конституції як принцип дії, як програмну мету, як стратегічний розвиток на перспективу. Однак побудова держави такого рівня правової соціальної демократії відбувається на терені того суспільства, яке упродовж багатьох століть жило за умов, де панували такі стандарти, правила і принципи, як: 1) держава понад усе; 2) суспільство як ціле над людиною та індивідом; 3) право має забезпечити міць держави насамперед військову; 4) не багатство гарантує владу, а влада забезпечує багатство, а отже, тоді корупція — невід'ємна складова цієї цивілізації; 5) виробництво, наука, інновації мають сенс тією мірою, якою вони сприяють військовій силі, зміцненню держави; б) виправдане все, що сприяє зміцненню влади; 7) основне призначення держави — патерналістське: держава визначає, що добре і що погано для громадян; 8) усі організації — партійні, громадські, церковні — своєю діяльністю мають сприяти зміцненню влади; 9) обман, наклепи, злочинність завжди виправдовувалися, а то і наголошувалися моральними, якщо слугували зміцненню військової могутності держави, розширенню її території.

На цих принципах розроблялося законодавство, яке було орієнтоване не на громадянина, а на владу. І саме в таких обставинах формується нова свідомість, зокрема політична і правова, яка має орієнтуватися на цивілізовані стандарти правової і соціальної держави, побудованої на демократичних засадах.

Правову державу не можна створити розчерком пера або декретуванням. У Європі її становлення відбувалося протягом значного історичного періоду на ґрунті європейських структур демократії. В основі лежав принцип приватної власності