Стабільний розвиток політичної сфери може бути лише в такому суспільстві, де існує механізм політичної соціалізації людини як процес набуття і реалізації її політичної культури. Саме за такої умови особа поступово оволодіває реаліями політичного життя, формами і методами впливу на нього, певними організаційними структурами, ідентифікує себе з іншими суб'єктами політики, входить до різних соціально-політичних спільнот.

Людина включається і реалізує себе у політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер. Політичний вплив кожного з них безперечний, проте за обсягом і за силою він неоднаковий.

Так, політична влада може використовуватись особами і в егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу.

До таких політичних діячів XX ст., які керувались устремліннями до влади в ім'я самої влади, приховували справжній їх зміст й антинародну спрямованість, можна віднести Сталіна й Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейні й Мао Цзедуна, Енвера Ходжу та ін.

Суттєвою передумовою політичної суб'єктності особи є реалізація певних чинників — матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатше суспільство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особи. Соціально-культурні чинники забезпечують включення особи у певні спільноти, ідентифікацію її із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові — це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їхнього функціонування. Зазначені чинники дають змогу розкрити потенційні характеристики особи як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, відчуженої від політики, індиферентного споглядача політичних подій.

Особа бере участь у політиці безпосередньо або опосередковано. Безпосередня участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, згбори тощо. Представницькі форми демократії — парламент, місцеві органи влади, представницькі органи партійних та інших громадських організацій — забезпечують опосередковану діяльність особи у політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особи як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники. Світовий політичний процес свідчить про розширення й урізноманітнення форм політичної діяльності особи. А це, в свою чергу, означає, що роль людини як суб'єкта політики в світовому співтоваристві безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.

Соціально-політичні спільноти як суб'єкти політики — це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку.

Суб'єкт політики характеризується певним рівнем політичної культури. Це передбачає вміння володіти об'єктивними законами розвитку, знання сутності політики як специфіч-ного суспільного явища, здатність вести політичну боротьбу, виявляти політичну волю, здійснювати політичний вплив. Такий вплив може бути прямим або непрямим, відкритим чи прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи й воєнно-політичні) або ненасильницьким, короткочасним або тривалим. Рівень політичної культури суб'єкта політики визначає прогресивність програмних цілей і настанов, правильність політичної стратегії і тактики, а отже, в цілому здатність сприяти соціально-політичному прогресу.

Суб'єкти політики значною мірою впливають на хід і результати політичного процесу, однак останній має об'єктивну природу. Політичне життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб'єкт політики не розуміє такої об'єктивної залежності й стверджує, що всі політичні процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнень, інтересів, настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є суб'єктивістським. Крайнім виявом суб'єктивізму в політиці є волюнтаризм.

Волюнтаризм (від лат. voluntarius — залежний від волі) — це позиція суб'єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставленої мети є воля і особисті устремління, наміри суб'єкта.

І суб'єктивізм, і волюнтаризм у політиці абсолютизують активну роль суб'єкта у політичному житті, свідчать про невисоку політичну культуру суб'єкта політики, часто пов'язані з лицемірством, маніпулюванням, політичними махінаціями, тобто всім тим, що деформує політичний процес.

Суб'єкти політики в процесі здійснення впливу на об'єкти політики вступають у певні відносини: суб'єктно-суб'єктні і суб'єктно-об'єктні. Суб'єктно-суб'єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами та особами. Суб'єктно-об'єктні відносини мають свої характерні риси, що визначаються особливостями як суб'єкта, так і об'єкта політики.

Діяльність суб'єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю самого нолітичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сферу впливу суб'єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять об'єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об'єкт політики є передумовою діяльності суб'єкта, визначає час, простір, обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість суб'єкта і об'єкта політики у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об'єктивно реальними.

3 Політологія - Дзюбка:2.5. Політичні конфлікти, їх попередження та врегулювання

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — певна завершальна ланка механізму вирішення суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше кажучи, конфлікт — це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. "У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів — це цвинтар", — писав відомий вчений Б. Гурней.

Розглядатимемо конфлікт як засіб саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, конфлікти — дестабілізуюче явище, а з другого, — сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо.

Людство зіткнулося з конфліктами з моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом історичного розвитку суспільства. І лише у середині XX ст. у Статуті ООН з'явилася стаття 33 "Мирне вирішення суперечок", якою передбачається, що "сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтримуванню