Викладене вище дозволяє зробити висновки про те, що зміни в соціальному становищі військовослужбовців унаслідок призупинення їх важливіших соціальних гарантій законом про Державний бюджет України на 2000 рік, а також наступні послідовні нормативні дублювання цього призупинення започаткували фактичне руйнування одного з найважливіших компонентів системи соціального захисту військовослужбовців Збройних Сил України. При цьому компенсування втрати зазначених вище соціальних гарантій, яке було визначене відповідними законодавчими актами, протягом періоду дослідження жодним чином не було проведене. Заходи щодо державного реагування спрямовані на ліквідацію проблемних змін у системі соціального захисту військовослужбовців не змогли адекватно усунути наслідки фактичної ліквідації соціальних гарантій військовослужбовців. При цьому слід зауважити, що протягом 2000-2008 років в умовах реформування Збройних Сил України в державі було завершено формування нормативно-правової бази системи соціального захисту військовослужбовців, але, зважаючи на втрату одного з її найважливіших компонентів, вона потребувала значного доопрацювання та вдосконалення.     

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити висновки, що проблема створення нормативно-правової бази соціального захисту військовослужбовців набула загальнодержавного значення та потребувала дієвого розв'язання на початку військового будівництва. Із 1991 по 2008 роки в Україні були прийняті основні закони про соціальний захист військовослужбовців, соціальний статус ветеранів, інвалідів війни та військової служби. Однак, законодавча діяльність щодо удосконалення військової соціальної складової не здійснювалася належним чином. Кількість прийнятих нормативно-правових актів із питань соціального захисту військовослужбовців виявилася недостатньою для підтримання його належного рівня, зміни до них вносилися несвоєчасно, а зміст не завжди відповідав вимогам сучасних економічних реалій.

У процесі реформування Збройних Сил України Законом України про Державний бюджет України були призупинені найважливіші соціальні гарантії військовослужбовців. Це стосувалося пільг на комунальні послуги та безоплатного проїзду в деяких видах транспорту. Відповідним законом України були відмінені продовольчі пайки та речове забезпечення певних категорій військовослужбовців. У тому ж році постановою Кабінету Міністрів України був незаконно зменшений розмір вихідної допомоги військовослужбовцям при звільненні в запас чи у відставку. Незважаючи на рішення Конституційного Суду в 2004 та 2007 році про невідповідність чинному законодавству подібних державних заходів, ці соціальні гарантії і дотепер не відновлено. Проте в законах про Державний бюджет на наступні роки містяться норми, які суперечать Конституції України та позбавляють військовослужбовців їх основних соціальних гарантій. До того ж компенсація за їх втрату не передбачена. Цей фактор негативно впливає на рівень боєздатності Збройних Сил України.    

Правомірно твердити про те, що із 1991 по 2008 роки в Україні була сформована система соціального захисту військовослужбовців, яка урегульована окремими нормативно-правовими актами.    

1.2 Правовий статус суб’єкта військової служби

Обговорюючи проблеми забезпечення конституційних прав людини в будь-якій державі, зокрема і в Україні, не можна залишити поза увагою той факт, що реальність їх забезпечення залежить від правового статусу громадянина. Наочно це можна спостерігати на категорії військовослужбовців.

Перш за все, доцільно зазначити, що правовий статус військовослужбовця – це сукупність прав і свобод, обов’язків та відповідальності людини і громадянина, закріплених у Конституції України та інших актах законодавства, а також особливі права, обов’язки і відповідальність, які виникають у зв’язку з проходженням військової служби.

Принцип поєднання в особі військовослужбовця прав, свобод та обов’язків людини, громадянина і власне військового, є основоположним для визначення його правового статусу, повною мірою відповідає конституційно-правовим засадам забезпечення прав і свобод людини і з огляду на розбудову правової держави має бути покладений у центр усіх перетворень у сфері військового будівництва.

Основоположним принципом правового статусу військовослужбовця є непорушність його статусу людини і громадянина. “Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців у правах і свободах, визначених законодавством України”, - йдеться у статті 2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [11]. Відповідно до статті Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України: “Військовослужбовці перебувають під захистом держави і мають усю повноту прав і свобод, закріплених Конституцією України” [42].

Правовий статус військовослужбовців має особливий характер у зв’язку з природою військової служби. Відповідно до ч.2 ст.1 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про загальний військовий обов’язок та військову службу” від 18 червня 1999 року[19] військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни.

Статус суб’єкта військової служби – військовослужбовця – особливий, оскільки містить багато повноважень, якими не володіє цивільна особа, і разом з тим, передбачає багато обмежень, які компенсуються державою у вигляді пільг та інших соціальних гарантій.

Необхідно відмітити, що конституційні права і свободи військовослужбовців можуть бути обмежені як самою Конституцією, так і військовим законодавством. Можливість таких обмежень допускається низкою міжнародних документів та визнана у законодавстві зарубіжних країн. Права людини за певних умов, вказаних у міжнародно-правових документах, можуть бути обмеженими. Право на обмеження прав вперше було проголошено у Загальній декларації прав людини, а реалізовано воно було у міжнародно-правовому договірному документі регіонального рівня - Європейській конвенції прав і свобод людини [26] після другої світової війни. У документах глобального масштабу обмеження прав людини юридично були закріплені лише у 1960 році в Міжнародних пактах про права [32].

Загальна Декларація прав людини 1948 року встановлює підстави та межі можливих обмежень прав та свобод. У п.2 ст. 29 говориться: