Партія "Віче". Використовувала енергійний тип тексту, апелювала до здорового глузду середнього класу, до його свідомості та інтересів, через що тексти більше нагадували цитати з програми, а не слогани чи заклики. Як аргументи було використано загальні місця, на зразок "Україна – це я", що не внесло ясності у позицію партії. Поодинокі спроби застосувати логічні докази "Середній клас має бути представленим у парламенті" не спрацювали через помилкову ставку на несформований "середній клас" в якості цільової аудиторії. [43, с.56]Цілком очевидно, що вітчизняний середній клас є таким лише за ознакою матеріальної забезпеченості. Проте за інтелектуальним, моральним та будь-яким іншим критерієм він поки знаходиться на одних позиціях з іншими прошарками українського суспільства. Адже переважна більшість громадян була вихована та виросла в однакових радянських умовах та не встигла розшаруватися за іншими критеріями, крім майнових.

Блок "Не Так!". Став винятком серед партій, що використовували агресивну риторику та стратегію залякування, не здобувши вагомої кількості голосів. Значну роль у поразці відіграв неоднозначний імідж перших осіб блоку, який не дуже відповідав образу борців за народні права. Стратегія самовихваляння, яка знайшла своє відображення у салогані "Знаємо, як…", довіри у виборця не викликала через відсутність реальних успіхів керівництва блоку під час їхнього перебування при владі.

Отже, найбільш ефективним під час останньої передвиборчої кампанії став агресивний тип тексту, що мав на меті викликати в електорату відчуття скривдженості, сформувати чіткий образ "ворога" та залякати власних виборців можливою перемогою опонента. Поряд зі стратегією залякування ефективною виявилася стратегія самовихваляння із системою доводів, розрахованих на звернення насамперед до емоцій людей, а не до логіки. Вдале поєднання агресивного типу тексту зі стратегіями залякування та самовихваляння, яке використали лідери парламентських перегонів, стало запорукою перемоги. Результати виборів продемонстрували, що сьогодні політичні настрої суспільства є чітко визначеними, поляризованими та категоричними. Виборці не сприймають поміркованості, половинчастості, млявості, а вимагають від будь-якої політичної сили чіткої позиції з найбільш принципових питань. Тому найбільш вдалими, в контексті політичної риторики, виявилися агітаційні тексти тих сил, які чітко формулювали свої позиції та давали однозначні відповіді на гострі для суспільства питання.

2.3 Тенденції та основні інформаційні технології у виборчому процесі 2007. Інформаційна війна.

У 2007 році виборчі технології все ще поповнювалися новими засобами. У цей час найбільш популярною стає технологія так званої «інформаційної війни». Виборці, самі того не підозрюючи стають заручниками грандіозних планів, кінцевою метою як і завжди залишалася одержання і утримання влади.

Інформаційна війна (I-War) — комплекс заходів інформаційного впливу на масову свідомість в умовах інформаційної відкритості для зміни поведінки людей та нав’язування їм цілей, що не входять до їх інтересів. [45, с.430]Уточнимо деякі дефініції. Вплив — чисто інформаційний, себто в I-War не застосовуються психотропні препарати, прямий шантаж  залякування, підкуп, фізичний вплив і т.д. Головною метою політичних інформаційних війн є дискредитація і деморалізація політичного опонента.

Під час однієї з російських регіональних виборчих кампаній на мера одного провінційного обласного центру балотувався великий чиновник з Москви. У день, коли він прилетів до місцевого аеропорту, біля трапу його зустріли місцеві журналісти. Перше запитання до нього було дещо незвичайним: „Чи ви збираєтеся відвідати місцевий бордель?”, на що чиновник спантеличено відповів „А що, у вас тут є борделі?”. Наступного дня вся місцева преса, що працювала на його конкурента, вийшла із заголовками „Перше питання кандидата на посаду мера Х. По прильоті було „У вас в місті є бордель?”. [74]

Цей приклад з життя яскраво демонструє, наскільки вдало прийоми інформаційної війни застосовуються у реальній політиці. У наші дні інформаційні війни стали повсякденною реальністю. Це тотальна війна всіх проти всіх: сепаратистів з державою, партій з партіями, депутатів з мерами. Всім відома величезна шкода, яку завдають бойові дії в інформаційному просторі не лише воюючим, але й тим, хто опинився під перехресним вогнем проти своєї волі: читачам, глядачам.

Інформаційна війна – це не туманна галузь футурології, а реальна військова дисципліна, яку вивчають і розробляють у відповідних академічних закладах. В широкому розумінні інформаційна війна включає в себе методи пропаганди, але обсяг доповіді дозволяє нам зосередитися на чисто технологічних аспектах. Об’єкт – масова свідомість, а не індивідуальна. Застосовується психологія великих груп, але не персональні типи особистості. Обов’язкова умова транспарентності відрізняє інформаційну війну від пропаганди, коли весь вплив будується на виключенні альтернативних джерел інформації[59, с.340] .

Методи інформаційної війни передбачають наявність у суб’єкта впливу різної інформації, але керуватися він має саме тією, яку йому нав’язують. Нав’язування чужих ідей — це те, що робить політичну інформаційну війну війною та відрізняє її від політичної реклами.

Похідним від I-War є термін „айворщик” — спеціаліст з інформаційних диверсій. Попит на послуги особливо політичних айворщиків пов’язують з ефективністю інформаційних атак, яка в окремих випадках, є набагато більш результативною за звичайний „чорний” піар або юридичний тиск, а також із значними складнощами визначення джерела атаки і боротьби з ним.

Скандал з сином Ющенка під кодовою назвою „Син Бога” (що спричинив падіння рейтингу Президента ледь не вдвічі), заява Зінченка про „любих друзів” (призвела до відставки уряду Тимошенко, Секретаря РНБО Порошенка), газова інформаційна війна між Україною і РФ („Газпром” домігся від України збільшення ціни