Наприкінці червня 1990 р. в Києві майже одночасно відбулися дві події. Які характеризували протистояння двох політичних сил: перший етап XXVIII з’їзду КПУ і V сесію Великої Ради Руху.

Основними результатами сесії стали рішення про скликання ІІ зборів Руху, на яких мали відбутися радикалізація положень програми та зміни в організаційній побудові Руху (передбачалося можливість колективного членства в Русі, необхідність якого виникла у зв’язку із формуванням нових партій). Під час ІІ з’їзду Руху були обрані: голова Руху – Іван Драч, заступники – Михайло Горинь, О. Лаврінович; Центральний провід Руху 919 чоловік); Секретаріат ( голова – С. Бурлаков ); Політрада (голова – Михайло Горинь); Координаційна рада (голова – М. Поровський ); Рада колегій (голова – І. Заєць); Рада національностей (голова – О. Бурковський) [ 39, с. 45 ].

В умовах певного відступу проімперських сил і відбулися ІІ Всеукраїнські збори Руху. З 25 по 28 жовтня 1990 р. над Київським палацом культури “Україна”, де проводилися з’їзди КПУ, майорів синьо-жовтий прапор. Чисельність Руху за рік від його установчого з’їзду зросла, за даними мандатної комісії, з 280 тис. до 633 тис. членів.

Радикалізація Руху, що відбулася протягом 1989-1990 рр., відбивала радикалізацію поглядів у суспільстві, наростання в ньому антикомуністичних настроїв, негативну реакцію на негнучку політику центру з питання реформи державного устрою СРСР, погіршення соціально-економічного становища.

Незалежна Україна (а не новий союзний договір, як це раніше фіксувалося в програмі Руху) – таким був лейтмотив ІІ зборів Руху (натомість перший заступник голови Верховної ради УРСР Іван Плющ говорив про “суверенну самостійну, незалежну Україну ”, і його вітали вставанням).

Завдання переходу від аматорства до професіоналізму в роботі руху визначалися в доповідях керівників Секретаріату Руху. Підкреслювалася, зокрема, необхідність створення в крайових організаціях Західної України структур формування похідних груп для роботи в умовах Східної України. Які повинні діяти не тільки методом кавалерійської атаки ( приїзд – мітинг – концерт), а вести роз’яснювальну роботу за місяць-півтора до масових акцій. Зверталася увага на відсутність політичної прогностики. Необхідність співпраці з професіоналами науковцями, створення науково дослідного інституту Руху (останнє так і лишилося на папері).

Рух має бути організацією не просто опозиційних сил. А демократичних опозиційних сил, підкреслив відомий правозахисник Юрій Бадзьо [ 47, с. 136-137 ].

На ІІ зборах обговорювалося також питання про нові підходи до організаційної побудови Руху. Це було викликано тим, що до кінця 1990 р. свої установчі з’їзди провели 14 партій. Однак у громадській думці існувала певна упередженість щодо будь-яких партій, більшість яких перебувала у зародковому стані.

У проекті змін і доповнень до статуту Руху заборони на участь комуністів у Русі не було. Реакційна комісія виходила з того, що “лікування від комуністичної ідеології ” не є миттєвим. Розглядаючи питання про майбутнє компартії, народний депутат УРСР Сергій Головатий зазначив, що вона може існувати, якщо дотримуватися двох умов: стане самостійною від Москви і почне, як і інші партії з нуля, тобто її майно буде націоналізоване.

Редакційна комісія запропонувала нове формування: до Руху не можуть входити члени партій, керівні центри яких знаходяться за межами України, та партії, мета яких суперечить програмним цілям Руху (незалежності України).

Потрібна не перебудова, а повний демонтаж тоталітарної системи, підкреслювалося в ухвалі ІІ зборів. А тому з назви Народного Руху України було вирішено зняти слово “за перебудову”. Головною метою Руху проголошувалася перебудова ненасильницьким шляхом (тобто і включаючи і позапарламентський) незалежної демократичної України держави. Відтепер до Руху могли входити не тільки індивідуальні члени, а й партії та громадські організації. Рух спрямував свої зусилля на усунення КПРС від влади. У прийнятих документах містився заклик утворити якнайшвидше економічні кордони України, провести до 1 січня наступного року установчу конференцію блоку “ Демократична Україна ”, виробити до 1 січня 1991 р. програму створення Української національної армії тощо.

На час скликання ІІ зборів Руху перед цією громадсько-політичною організацією стояли ж ті самі проблеми, що й раніше, в період його установчого з’їзду: на сході і на півдні України він ще не став таким масовим, як на заході.

Залишалася гострою і проблема залучення до діяльності Руху представників національних меншин [ 66, с. 120-122 ].

Кінець літа, осінь і початок зими 1991 р. були надзвичайно драматичними для народу України. Передусім – спроба державного перевороту в Москві 19-23 серпня так званим Державним Комітетом з надзвичайного стану, як відомо, досягла зворотніх наслідків, що незмінно підстерігають політичних авантюристів. Наступні за цією акцією постанова Верховної Ради України: “ Проголосити 24 серпня 1991 р. Україну незалежною демократичною державою” та прийняття “Акту проголошення незалежності України”, а також 1-грудневий референдум з питання незалежності і всенародні збори Президента ввійшли в історію України золотими сторінками. Про ці славетні події в житті українського народу вже багато написано, а ще більше буде написано в майбутньому [ 66, с. 122 ].

Історія і доля України надали Рухові ще один шанс прийти до влади, цього разу