На засіданні Центрального Проводу Руху, який відбувся на початку серпня 1991 р., обговорювалось питання про висунення кандидата в НРУ на посаду Президента України. В роботі засідання не брали участь В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь. Вони знаходились у львівській лікарні. Богдан Тернопільський та голова Руху Іван Драч висловились проти кандидатури Чорновола. Останній мотивував свою позицію приблизно так: “проти Чорновола я в принципі не заперечую, але вже пообіцяв Лук’яненкові, який мене про це просив.” Окрім названих, усі члени Центрального Проводу проголосували за В’ячеслава Чорновола [ 45, с. 220 ].

У Протоколі сесії Великої ради Народного Руху України від 1 вересня, м. Києва був надісланий до Центрвиборчкому УРСР. У якому було зазначено, що кандидатом у Президенти України було висунуто Чорновола В’ячеслава Максимовича.

Згідно з таким рішенням, керівники НРУ, бажають вони того чи ні, зобов’язані виконати рішення Великої Ради якнайкраще. Так, у всякому разі, прийнято в усіх партіях і організаціях демократичного спрямування. Здавалося, це зрозуміли керівники Руху. 12 вересня Координаційним радам крайових організацій руху було відправлено листа такого змісту: “ Вельмишановні керівники організації Руху… керуючись вищими державними інтересами України і інтересами єдності і впливовості нашої організації, ми закликаємо Вас у своїй діяльності керуватись ухвалою Великої ради Руху від 1 вересня цього року. Пропонуємо створити організаційні структури по збору підписів і веденню агітаційної роботи за претендента на посаду Президента від народного Руху України – В’ячеслава Чорновола…”[ 52, с. 122-127 ].

Начебто поведінка керівника Руху була послідовною, працювала на рухівську справу, відповідала Статуту НРУ, політичній етиці і моралі. Але те, що вже трапилося всього через два дні, не вміщується в жодні рамки здорових відносин між керівниками та крайовими організаціями Руху.

26 вересня “Літературна Україна” повідомила, що 14 вересня кандидатура Левка Лук’яненка майже одноголосно (двоє утрималось) була висунута розширеною Радою республіканського Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”.

Раніше претендентом на посаду президента України Левко Лук’яненко висунутий українською Республіканською партією та Спілкою українських студентів. Його кандидатуру підтримують Політична Рада НРУ, Київська організація Спілки письменників України, Українська молодіжна асоціація, відомі громадські та політичні діячі Микола Руденко, Іван Драч, Михайло Горинь, Павло Мовчан, Микола Поровський та інші.

Існує версія, що перевівши Рух на підтримку безнадійного претендента Л.Лук’яненка, І.Драч значно послабив шанс В.Чорновола як єдиного реального конкурента Кравчуку.

Напередодні виборів Дмитро Павличко запропонував Чорноволу зняти свою кандидатуру на користь Лук’яненка, “котрий відбере значно менше голосів у Леоніда Кравчука” [ 51, с. 324 ].

Результати підсумків виборів були такими: Гриньов В. Б. – 4,17%; Кравчук Л. М. – 61,59%; Лук’яненко Л. Г. – 4,49%; Табурянський Л. І. – 0,57% Чорновіл В. М. – 23,27%; Юхновський І. Р. – 1,74%.

Таким чином, як дзеркало внутрішнього рухівського стану показали не тільки нездорові стосунки між впливовими особами, відсутність почуття відповідальності керівних осіб за долю Руху, але й нездатність самого НРУ вести серйозну боротьбу за вищі ешалони влади.

Важливою подією в історії України було проголошення Акту про державну незалежність України. Референдум 1 грудня 1991 р. остаточно затвердив це історичне рішення: 90,3% його учасників підтримали рішення Верховної Ради України. На мапі світу утвердився повноцінний політичний суб’єкт[ 64, с. 26 ].

Отже, наприкінці 1991 р. Рух знаходився на піку своєї діяльності, проте в середині самого Руху відбувалися розбіжності, які приводили його до розвалу. Однак Програмну мету – незалежна Україна – досягнуто завдяки багатьом чинникам, не лише діяльності НРУ, але навіть грубим діям ДКНС та особливо – рішенням Президентів України, Росії і Білорусії про денонсацію 8 грудня 1991 р. Союзного договору. Вибори президента програні. Авторитет керівників через їхню опортуністичну, а точніше, зрадницьку політику щодо свого кандидата в Президенти різко знизився. Довіра до них з боку передових членів організації підірвана. Так далі бути не може. Що робити?

Це питання виникло майже автоматично, одразу після оголошення підсумків референдуму та виборів. За Статутом і за однозначністю ситуації логіка підказувала збирати ІІІ з’їзд Руху. Актив Руху, який першим в Україні кинув виклик тоталітарній системі. Вступив на шлях безкомпромісної боротьби з імперією, щодня, щоночі ризикуючи бути знищеним у битві за незалежність України, досяг цієї незалежності, нічого не змінив на місцях. Ті особи, проти кого провідники руху боролися, як і раніше, посідали ті самі керівні посади. А головний опонент Руху Леонід Кравчук став Президентом України. Це свідчить, що від формальної до фактичної незалежності України було занадто далеко[ 43, с. 15-16 ].

Отже, Народному Рухові України на етапі становлення був притаманний ряд характерних рис та особливостей: швидкі темпи зростання; чітко виражене національне обличчя; формування організаційних структур знизу; існування у рамках НРУ радикального та поміркованого крила; нерівномірність географічного поширення рухівських осередків, домінування інтелігенції у соціальній, а молоді у віковій структурі організації.

Розділ III. Діяльність НРУ, як політичної партії

Після здобуття Україною незалежності почалося активне державне будівництво. Особливістю політичної ситуації