ІІІ з’їзд не дозволив керівництву вдруге вчинити змову проти НРУ, цього разу з Президентом України.

Наміри передусім Івана Драча і Михайла Гориня покласти на Рух відповідальність за дії Президента і уряду не справдилися. ІІІ з’їзд мав передусім виховне значення для керівництва. Період слухняності, покори з боку крайових організацій перед столичним керівництвом закінчився.

Запропонувавши політичним партіям демократичного спрямування співпрацю на якісно новій основі, ІІІ з’їзд Руху заклав підвалини рівноправного партнерства з ними на далеку перспективу без обмеження можливостей будь-кого з них.

Рішення ІІІ з’їзду НРУ запобігти подальшій руйнації Руху. Але правда і те, що не зняв і не зміг зняти всі проблеми на шляху не стільки відродження первісного, скільки виходу Руху на рівень сучасної політичної структури, здатної успішно боротися за демократичну Україну проти номенклатурної партії влади і новоствореної Компартії України. Більше того, вирішуючи одні завдання, з’їзд породив інші. Серед останніх – головне керівництво Рухом з боку штучного, вимушеного тріумвірату [ 51, с. 325 ].

Що ж до позицій Л. Кравчука то він закликаючи Рух до співпраці не приховував, що хоче використати у своїй державницькій справі рухівську відданість Україні, але державні посади буде надавати професіоналам. Відправивши впливового політика Левка Лук’яненка послом до Канали, Кравчук одним пострілом убив двох зайців: по-перше, тим, що позбавив УРП талановитого лідера, а Україну – політика, і по-друге, тим, що Михайло Горинь, ставши лідером УРП, відійшов від керівництва Рухом, порушивши обіцянку ІІІ з’їзду вийти з УРП, чим вніс напругу в стосунках між організаціями Руху і УРП в областях. Його заява до Малої Ради Руху 19 червня 1992 р. свідчить проте, що подальша партизація Руху приречена. Як політичного діяча Гориня можна зрозуміти: краще бути першим в УРП, ніж третім у Русі.

Послаблюючи Рух, Леонід Кравчук посилював його противників, особливо партноменклатуру. Уже перші призначення представників президента в областях засвідчили, що переважна більшість із них – відомі консерватори з колишньої партійно-радянської верхівки, які не користуються підтримкою демократичних сил.

Він успішно руйнував можливості для співпраці з Рухом, який, не дивлячись на всі негаразди внутрішнього порядку, залишався наймасовішою політичною силою.

Але керівництво НРУ навіть після цього попередження робило численні спроби співпрацювати з Президентом у вирішенні окремих проблем.

У цій ситуації Іван Драч, обіймаючи посаду голови товариства “Україна”, теж залишився вірний своєму виборові. Він зізнався: “Я ніколи не стану в опозицію до Кравчука. Я буду його послом в Русі” [ 66, с. 395 ].

У “Заяві Демократичної партії України про становище в Русі” 9 березня 1992 р., вказуючи про партію, що партія конструктивної опозиції має право на існування, але вона ні політично, ні юридично не може претендувати на єдине правонаступництво Народного Руху України.

У зв’язку із Заявами УРП та ДемПУ Центральний Провід Руху рекомендував територіальним структурам НРУ дати роз’яснення рішення ІІІ з'їзду Руху в засобах масової інформації, провести фіксацію територіальних партійних та громадських організацій, які вирішили об’єднатись у Русі, незалежно від того, чи було відповідно рішення на загальнодержавному рівні.

Сказане засвідчує, що становище Руху після ІІІ з'їзду продовжувало ускладнюватися. Як і ззовні, так із середини антирухівські процеси посилювалися. Потрібні були енергійні заходи, клопітка, цілеспрямована робота, щоб запобігти посиленню центробіжних сил, зберегти Рух як політичну силу [ 52, с. 30 ].

Уявлення про роботу Центрального Проводу Руху дають передусім усім його ухвали. Уже 12 березня, тобто через 10 днів після ІІІ з’їзду згідно зі Статутом Центральний Провід сформував склад Великої Ради Руху, до якої ввійшли 200 осіб. До неї входили голова або співголови Руху, перший заступник, заступники, члени Центрального Проводу, президії Ради національностей Руху, Політичної Ради Руху, голови крайових організацій Руху, представники фракцій Руху у Верховній Раді та члени Великої Ради, делеговані крайовими організаціями з урахуванням їхньої чисельності. самі норми представництва затверджувалися Центральним Проводом.

У результаті Велика Рада Руху складалася з Центрального Проводу – 23 особи, головів крайових організацій, які були членами Проводу – 20, президії Ради національностей – 11, членів Секретаріату – 7, представників фракцій Руху у Великій Раді України – 33, голів політичних, громадських, культурних організацій, які є асоційованими членами Руху – 20 осіб, представників крайових організацій – 86 осіб.

Велика Рада діяла між з’їздами та вирішувала питання діяльності Руху, окрім тих, які складали повноваження Великих Зборів, тобто з’їздів. Скликалася Велика Рада Центральним Проводом не менше, як тричі на рік. 18 квітня 1992 р. Велика Рада прийняла ухвалу “Про соціально-політичну ситуацію в Україні та завдання Руху”, “Про хід земельної реформи в Україні” та заяву “Про підтримку українського козацтва”.

Центральний Провід Руху розглянув і вирішував питання діяльності НРУ, окрім тих, які належать до повноважень з’їзду чи Великої Ради. Розширений Центральний Провід – Мала Рада, до якого, крім членів Центрального Проводу входили голови всіх крайових організацій Руху, збирався не рідше як раз на місяць. До компетенції Малої ради належав розгляд всіх питань поточної діяльності Руху. Мала рада мала право відхилити ухвали Центрального Проводу, скликати Велику Раду та формувати порядок денний сесії Великої Ради.

Саме ІІІ з’їзд руху запровадженням Малої Ради значно підняв роль крайових організацій у керівництв