Восени 1987 р. у Києві засновано Український культурологічний клуб (УКК), на засіданнях якого різко критикували політику КПРС, зокрема в національному питанні. Водночас у Львові організували культурологічне “Товариство Лева”, що займалося проблемами літератури, екології, історії.

У Києві при Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб “Спадщина ”, невдовзі в Київському університеті – студентське об’єднання “Громада ”. Їх діяльність, так само як “левенят”, з самого початку виходила за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру.

Щодо Українського культурологічного клубу(УКК), то його діяльність аж ніяк не обмежувалася культурою, а була спрямована на критику існуючої системи національної політики центру. У цей час після виходу з ув’язнення і повернення в Україну ряду відомих дисидентів – правозахисників, зокрема В’ячеслава Чорновола, Михайла та Богдана Горинів відновлює свою діяльність Українська Гельсінська група, заснована ще у1976 р. Саме на її основі згодом була створена Українська Гельсінська спілка, яка відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні політичної опозиції в Україні[ 39, с.44].

Створення широкого об'єднання на зразок народницького фронту стає 1988 р. першочерговим завданням і для демократичних сил в Україні. Значну роль в активізації опозиційного руху відіграла Українська Гельсінська спілка (УГС). 7 липня була оприлюднена “ Декларація принципів ” УГС. У ній зазначалося, що Декларація вироблена “ існуючого з 1976р. Українською Гельсінською Групою, яка на цьому складає свої повноваження і входить повним складом до Гельсінської Спілки ”. В’ячеслав Чорновіл навіть заявив:“ Ми не були від самого початку, так би мовити, спадкоємцями гельсінської групи. Ми були спадкоємцями всього національного руху, що існував до того часу, і спадкоємцями, в першу чергу, шестидесятників ”. Що ж до назви організації, то “у якусь хвилину прийшла думка: давайте назвемо її Гельсінською спілкою, щоби, розумієте, мати захист від тої міжнародної Гельсінської організації ”[ 45, с.210 ].

Цілий ряд положень “ Декларації принципів ” УГС перекликався з програмними вимогами народних рухів Прибалтики. Однак вплив УГС на суспільно-політичне життя республіки був на багато меншим. Широку громадськість України ще треба було здобути [ 47, с. 12-14].

Підтримкою до створення НРУ стало заснування в Україні товариства “Меморіал ”.

Ідея громадськості щодо створення Всесоюзного історико-просвітницького товариства “ Меморіал ” дістала підтримку на XIX конференції КПРС. Наприкінці серпня 1988 р. у Москві відбулося засідання оргкомітету “ Меморіалу ”, на якому було обрано його громадський комітет.

“ Меморіал ” не обмежувався відновленням правди історії, а висловлював свою точку зору і з приводу політичних подій, що відбувалися в СРСР, засуджуючи прояви неосталінізму. Вимоги до офіційних кіл, висунуті установчою конференцією всесоюзного “ Меморіалу ”, тією чи іншою мірою торкалися й України, а деякі були безпосередньо пов’язані з нею.

У Києві також почали діяти ініціативна група по створенню республіканського товариства “ Меморіал ”. Ця ідея була одностайно підтримана на секретаріаті правління Спілки кінематографістів України.

Нищівна критика в засобах масової інформації зумовила те, що Український культурологічний клуб, як і інші подібні організації, проіснували не довго.

Та все ж вони, перші громадсько-політичні організації, які невдовзі почали з’являтись в Україні [ 66, с. 27-28 ].

“Народний рух за перебудову на Україні” став тим широким полем, на якому і довкола якого, відбулося одне з головних зіткнень та велася затяжна і важлива боротьба між керуючою номенклатурою. Щербицький і його команда весь час розуміли і здійснювали по-своєму. Всі знаки на небі й на землі вказують на те, що “Народний фронт” було вороже, а в найкращому випадку негативне. Тому, щойно в 1988 р. коли виникла реальна небезпека, що “ Народний фронт ” на Україні таки, однак постане, бо щораз більшу роль Народних фронтів в Прибалтиці Москва мусила толерувати, режим Щербицького вирішив теж “ виявити ініціативу ” у випадку “ Народного фронту ” на Україні. Йшлося тут про те, що режимні чинники хотіли перебрати ініціативу, “ за старим добрим звичаєм ”, щоб врешті решт, і цю установу від самого початку мати під своїм контролем і нею керувати[ 45, с. 210 ].

Так, у червні 1988 р. у Києві створено “ Народний союз содействия перестройке ” на зборах російськомовної громади у залі “ Філармонії ” у присутності голови Київської міськради М.Згурського. Серед учасників зборів були київські російськомовні демократи, точніше росіяни, які втішалися певною підтримкою офіційних чинників. На 3-е липня 1988 р., на третю годину заплановано мітинг біля “ Філармонії ”, на який прийшло кілька десятків людей. Транспаранти й гасла були витримані в “ офіційному тоні ” і нікого, як кажуть, не приваблювали. За якийсь час мітинг перейшов до “Зеленого театру ”, де й дійшло до конфронтації з членами Українського культурологічного клубу. Однак мітинг, як і вся витівка не були вдалими.

Головним підсумком політичного життя в Україні у 1988 р. стало розповсюдження ідеї створення широкого демократичного руху. Масову підтримку ця ідея дістала у Львові. У червні 1988 р. тут відбувся перший несанкціонований багатотисячний мітинг, на якому пролунав заклик до створення Демократичного фронту. У Львівських мітингах літа 1988 р. брав участь широкий спектр політичних сил: від Української Гельсінської спілки до міськкому комсомолу [ 47, с. 15 ].

Про їхній задум було відомо офіційним чиновникам, які намагалися, за всяку ціну, перешкодити створенню “ Демократичного фронту ”. Замість цього вони хотіли