Зовсім інша картина була в той час на західноукраїнських землях. Після падіння ЗУНР та включення цих земель до складу панської Польщі, тут набирає значного розмаху національно-визвольна, революційна боротьба. Чинниками, які стимулювали цю боротьбу, були кардинальні розбіжності соціально-політичних, економічних інтересів населення, що проживало тут.

У цілому ж, національно-визвольний рух на західноукраїнських землях можна умовно поділити на три напрямки: 1) ліве крило, що репрезентував спочатку В.Винниченко; 2) центр – на чолі з В. Липинським й 3) праве, очолюване Д. Донцовим.

Повернувшись на початку 1920 р. в Україну, В. Винниченко ознайомився з економічним, політичним становищем, державними відносинами між Росією та Україною і зрозумів, що при реальній монопартійності він без включення в склад Політбюро ЦК КП(б)У не матиме змоги брати участь у прийнятті державних рішень в Україні. Але йому в цьому було відмовлено, що послужило причиною другої еміграції Винниченка до Австрії. Там він відмовився від керівництва рухом за консолідацію всіх емігрантів для боротьби з радянською владою, але був визнаним лідером лівих, соціалістичних сил. Він вітав короткочасну політику українізації державного й партійного апарату, що проводилась у 20-х роках в Україні, знову хотів повернутися додому. Однак був змушений замість цього виїхати у Францію, де і помер.

Пізніше на Західній Україні ліве крило репрезентувала Комуністична партія Західної України (до 1923 р. – Комуністична партія Східної Галичини) та її легальні організації, насамперед "Сельроб".

Значно ширшу аудиторію мала українська демократична, про-радянська преса, що виходила легальне, зокрема журнали «Культура», «Вікна», «Нові шляхи». На їх сторінках з'являлися статті загальнополітичного, філософського характеру відомих демократичних діячів, зокрема Володимира Левинського та Антона Крушельницького. Володимир Левинський в молоді роки – активний діяч Української соціал-демократичної партії Галичини – пройшов складний шлях, у 20-ті – на початку 30-х років часто виступав з популяризацією матеріалістичного світогляду, марксистської політичної доктрини. Його праця «Філософія і історичний матеріалізм» була певною альтернативою відомої книжки Д.Чижевського з історії філософії. Коли до Західної України докотилися відомості про сталінські репресії в Україні, В. Левинський та ряд інших демократичних діячів гостро засудили їх, що поставило їх межі прорадянського табору. На той час старе керівництво КПЗУ було оголошено ворогами, а молоде керівництво, вибране на V з’їзді партії, що відбувся під Києвом в 1935 р., було чітко зорієнтоване проти компромісу зі «зрадниками». Ще в 1927 р. вийшла друком стаття В. Левинського «Гегель про панів і рабів», в якій він зазначав, що одним із пунктів філософської конструкції історії Гегеля було уявлення про хід історії людства як розвиток світового духу. Цей розвиток йшов по ступенях, а ними були світоісторичні народи. Тобто народ, що становив собою окрему ступінь у розвитку світової історії, був світоісторичним. Але ними, за Гегелем, можуть бути лише ті, хто є носіями абсолютного духу. Лише в них він може реалізуватися, і ця реалізація відбувається в субстанції – волі, що наступає лише в державі. Тобто держава мала бути рівнозначною з поняттям волі, свободи. Звідси, народи, які не мали своєї держави, не були історичними. Левинський зазначав, що ця гегелівська конструкція мала «... глибокий вплив і на Маркса і Енгельса, якої сліди до нині покутують в марксизмі». Як приклад, Левинський вказував на австрійського марксиста О. Бауера, який «живцем переймає гегелівську термінологію поділу народів на «історичні» й «безісторичні»». Сам Левинський негативно ставився до цієї позиції послідовників Гегеля, бо «немає такого поділу народів. Кожен народ має свою історію. Є і були народи державні і бездержавні, пануючі і поневолені». Тут і в багатьох інших місцях українські автори, що проживали спільно з поляками, вживали часто поняття «народ» у польському значенні.

У 1930 р. Левинський опублікував працю «Народ, нація і народність», де виклав своє розуміння національного питання. Відмовившись від расистських поглядів, ототожнивши поняття «народність» і «національність», він підтримав ідею національно-визвольного руху про культурно-національну автономію. В поняття «нація» він включив думку про державний народ, а під націоналізмом розумів прагнення народу до здобуття власної державності. У статті «Марксизм» В. Левинський зупинився на розгляді взаємовідносин марксизму й політики і дійшов висновку, що «марксизм як політика є практично Марксовою соціологією, є соціалістичною політикою». Це були його одні з останніх праць популяризації марксизму. Репресії на Сході, як уже наголошувалось, призвели до протесту, а звідси - й до зміни політичних та ідеологічних поглядів. Трагедія, видно, полягає в тому, що засудивши один авторитарний режим, В. Левинський (і не лише він) змушений був силою обставин погодитися на компроміс у роки війни з іншим тоталітарним режимом.

Певний внесок у розвиток політичної думки зробив письменник, публіцист Антін Крушельницький. У ряді своїх статей він виступив опонентом Д. Донцову та іншим представникам чинного націоналізму. Особливо гостро він виступив проти політичних зв'язків і орієнтації частини національно-визвольного руху на Італію і Німеччину. А. Крушельницький підтримував професіоналізм у політиці. Він писав: «... в житті ставимо до всякої людини питання про її професійну