У розвитку політичної думки певне місце належить і Володимиру Огоновському (1896-1970), випускнику Празького університету, редактору журналу «Освіта» та «Наша земля». У1927 р. він опублікував книжку «Світ. Людина. Суспільство». У ній популяризував основні положення марксистського розуміння історії, писав про розвиток людського суспільства, проаналізував генезу поняття «класова боротьба». В.Огоновський критично поставився до парламентаризму в тогочасних буржуазних державах. На його думку, парламенти в дійсності не мають реальної влади, оскільки буржуазія тримає в своїх руках не лише адміністративно-політичну владу, але й засоби духовного впливу на трудящі маси, що робиться за допомогою преси і церкви. «Завданням цих усіх установ є представити конечність і корисність сучасного ладу, схилити до послуху урядові, до любові вітчизні, загріти до жертв для «вітчизни», закрити назвою вітчизна користь тих, що визискують загал людства для свойого панування» .

Наприкінці книжки В.Огоновський дав своє бачення ідеалу майбутнього суспільства, де «все суспільство буде працювати в одній громаді, кожна людина буде товаришем і співробітником кожної другої людини, всі люде будуть працювати й всі люде будуть володіти засобами праці, всі люде будуть теж і споживати плоди праці здобуті спільними силами».

Необґрунтований розпуск КПЗУ набагато перекреслив здобуті впливи серед західноукраїнського населення, що поставило у сприятливе становище інші напрямки національно-визвольної боротьби.

Певну популярність мали погляди В’ячеслава Липинського (1882 – ?), колишнього посла Гетьмана Скоропадського у Відні, який у книзі «Листи до братів-хліборобів» пропонував створення українського монархізму-гетьманщини. Майбутній український монарх-геть-ман «повинен стати понад класами, понад партіями, понад цілою землею і понад нацією», -проголошував Липинський. До господарів-хліборобів він відносив тих, хто мав власну землю і на ній працював. Кількість землі і форми праці не мали бути вирішальними, вирішальним було саме посідання землі та індивідуальної праці на ній. Ліквідація власності на землю, писав він, «може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунути момент творчості з праці хлібороба». Засобом для створення хліборобської монархії в Україні мав бути акт відновлення власності на землю і почуття посідання у селян, коли вони викуплять землю у великих землевласників. Селянство – це головний клас в Україні, якому належить майбутнє, писав Липинський, і почуття власності приведе до того, що «революційна й республіканська отаманщина зникне як роса, а зостанеться сама вічна психологія господаря-хлібороба, однакова від Рюрика й до сьогоднішнього дня». Дотримуючись позитивістських поглядів, Липинський вважав, що «без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її важкій боротьбі за існування - немає і не може бути нації». У зв'язку з цим він ділив українську націю на національну аристократію (будівничих) і темні маси, якими треба керувати. Актуальним завданням, проголошував Липинський, є боротьба за формування національної аристократії (тут мала допомогти найбільше віра в Бога) та встановлення хліборобської монархії.

Праве крило в 2 0-3 0-ті роки репрезентував насамперед Дмитро Донцов (1883-1973 рр.), який у молоді роки починав із членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії (разом з Винниченком), пізніше пішов співпрацювати з П. Скоропадським. У 20-ті роки став репрезентантом крайньої радикальної націоналістичної течії, автор численних праць, редактор Літературно-Наукового вісника у Львові та ряду інших журналів, після війни викладав в університеті в Монреалі, там і помер. На початку 20-х років Донцов опублікував книгу «Підстави нашої політики», в якій підхопив ідею, висловлену перед війною К. Левицьким, що призначення України бути аванпостом захисту «...цілої культури Заходу, – і в цьому... якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми». Дане призначення Донцов пояснював історично, оскільки українську націю він відносив до західних слов'ян, що єдині належать до європейської цивілізації, росіяни – це східні слов'яни, «азіатщина» потомки монголів. Причиною тогочасної кризи в Європі є «конфлікт між Європою і Росією... противенство двох ворожих собі цивілізацій.

Політична й ідеологічна концепція найчіткіше викладена Донцовиму праці «Націоналізм». Там він писав, що починаючи з XVIII ст., в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній панувала воля, в іншій - інтелект. Українських діячів XIX ст. він звинувачував у раціоналізмі, в провансальстві й хуторянстві. Вони не мали шансу на успіх, бо «...виводячи розумово свої засади, не прислуховувалися вони до містичного голосу крови. Українська ідея, вважав Донцов, повинна бути яскрава, виключна і всеохоплююча. Кредо новітнього націоналізму не у «відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її вмотивній, ірраціональній волі до життя й панування».

Були продовжувачі й ідеї К. Левицького про Україну, як оборонний вал Європи перед Росією. Так, наприклад, Є. Онацький у ряді статей, що друкувалися в західних країнах, зокрема в Італії, знову пропагував ці ідеї про Україну, як арену «боротьби між двома цивілізаціями: азіатською і середземноморською... а український народ, – твердив він, - був завжди авангардом Європи проти навали азіатів».

У той же час серед західноукраїнського громадянства були поширені думки М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського. І тому подібні ідеї сприймалися, особливо людьми старшого