Позиція В.Чорновола щодо формулювання питання про політичне майбутнє України в „Декларації принципів УГС”
У кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. відбулися грандіозні події, що змінили політичну карту Євразії та вплинули на подальший хід всесвітньої історії. Значною мірою натхненниками й реалізаторами тих перемін стали колишні політичні в’язні радянських концтаборів, які спрямували здобуті в „тюремних університетах” знання щодо ліквідації „імперії зла” – Радянського Союзу. В результаті впливу комплексу причин держава, що подавляла особисті й національні права своїх громадян, припинила своє існування, внаслідок чого постали нові державні утворення, змінилося співвідношення політичних сил у світі.
Для багатьох колишніх політв’язнів, як і для інших мешканців СРСР, крах цієї держави виявився несподівано швидким. Реформаторські заходи Горбачова більшість політв’язнів сприймали як спроби модернізувати, зміцнити імперію, за якими можна було очікувати чергові репресії виявлених «небезпечних» елементів. Тому нарощування власних сил для протидії радянському режимові здійснювали, щоб бути готовими до ймовірних ударів з боку влади. Враховуючи тодішній незадовільний рівень національної свідомості значної частини українців, наявність достатньої сили з боку правлячої компартії для придушення невдоволення з боку опозиції, будителі національної свідомості постійно балансували на грані можливого і дозволеного, намагаючись збільшити силу свого авторитету.
Першою українською організацією, що акумулювала і спрямовувала боротьбу не лише за національно-культурні, економічні, а й за політичні права українського народу, стала Українська гельсінська спілка (далі – УГС), створена 7 липня 1988 р.
Історія її виникнення та діяльність розглядається у багатьох статтях і книжках, зокрема О.Бойком, О.Гаранем, В.Кафарським, А.Русначенком [1]. У них тією чи іншою мірою піднімається питання участі В.Чорновола в розробці програмних документів УГС. Хоча слід зауважити, що постать В.Чорновола розглядається інтегрованою поміж інших суб’єктів тогочасного політичного життя, без ґрунтовного розгляду його персонального внеску у формування УГС. Винятком у цьому є хіба що праця Б.Гориня [2].
Взагалі постать В.Чорновола залишається недостатньо розкритою в наукових студіях, а також у публіцистичних працях. Донедавна їх, по суті, не було, окрім одного з розділів спогадів М.Хейфеца [3]. Останнім часом з’явилися окремі книжки та статті-спогади про В.Чорновола [4]. Велику цінність має десятитомне видання праць В.Чорновола, ініційоване Міжнародним благодійним фондом В’ячеслава Чорновола.
Зважаючи на значний вплив цієї особистості на процес українського національного самовизначення і державотворення, зацікавлення його постаттю в українському суспільстві, необхідно більш докладно вивчати його погляди та діяльність. У цій статті намагаємось проаналізувати внесок В.Чорновола у формулювання питання про політичне майбутнє України в „Декларації принципів УГС”, а також його ставлення до політичного майбутнього України.
Позиція в цьому питані остаточно сформувалась у В.Чорновола ще в 1960-х роках і полягала у прагненні проводити діяльність по відновленню політичної незалежності України. Враховуючи ж політичну ситуацію кінця 1980-х років, він не міг публічно її висловлювати серед широкої громадськості. У 1987 р. у відкритому листі до Генерального секретаря КПРС М.Горбачова В.Чорновіл заявив про фіктивний характер державності неросійських народів у складі СРСР та про те, що необхідно розширювати права союзних республік у політичному, економічному й культурному житті. Він закликав М.Горбачова розпочати усунення цих недоліків, зауважуючи, що інакше народи самі стануть боротися за свої права [5, 16–17]. Відкритий виступ із такими зауваженнями і вимогами, хоч і без підняття питання про незалежність України, дисонував із застійною ситуацією в Україні. Він викликав зацікавлення та активне обговорення в масах, а з іншого боку – перестороги й тиск влади, які були викликані ще й відновленням В.Чорноволом „Українського вісника”, а згодом – ініціюванням активної діяльності Української гельсінської групи. Влада намагалась налаштувати проти нього і його прихильників, громадськість та навіть видворити за межі СРСР.
Розуміючи, що на середину 1988 р. в Україні, порівняно з іншими республіками Балтії чи Кавказу, зберігався „застійний заповідник” у політичному житті та низький рівень національної самосвідомості більшості українців, В.Чорновіл запропонував, а інші два укладачі – Михайло і Богдан Горині – погодилися, щоб у „Декларації принципів УГС” із тактичних міркувань ще не подавати ідею, яка для всіх них була беззаперечною, – про боротьбу за відновлення державності України, а включати лише положення, яке б відповідало тогочасній ситуації. Автори Декларації майбутнє республіки уявляли „у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік з наповненням „Союз РСР” реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної і культурної децентралізації” [6, 636]. В той же час у Декларації зазначалося, що „УГС – вважає, що відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері, було б сталою гарантією забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадських та політичних прав як українського народу, так і національних меншостей, що живуть на території України” [6, 635–636].
В Декларації також передбачалися: конституційне визнання державного статусу української мови; ліквідація монополії на владу, передача владних важелів з рук КПРС демократично обраним радам; відновлення права України на повноцінну дипломатичну діяльність; запровадження республіканського госпрозрахунку, розвиток ринкових відносин; припинення будівництва АЕС на території республіки; перегляд «Кримінального кодексу УРСР», усунення з нього 62-ої статті („антирадянська пропаганда і агітація”); скорочення армії, утворення республіканських збройних формувань, проходження військової служби громадянами республіки на території України; відновлення у правах Української автокефальної православної і Української греко-католицької церков. Потрібно відмітити, що, за твердженням історика О.Гараня, «для України на той час це були вельми радикальні пропозиції» [7, 4].
Укладена В.Чорноволом, М. і Б.Горинями „Декларація
