У програмах народних фронтів Прибалтики, як і в УГС, не згадувалось про самостійність республік, а лише вказувалося на прагнення до побудови конфедерації. Зокрема, в „Загальній програмі Народного фронту Естонії” було записано: серед найбільш важливих вимог – „демонтаж створеної в період сталінізму і застою централізованої адміністративно-бюрократичної системи і перетворення СРСР із федеративної держави на Союз суверенних держав, оснований на принципах конфедерації” [9 , 4].

Подібне положення знаходимо і в підсумковій заяві львівської наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР від червня 1988 р., яку підписали діячі Грузії, Латвії, Литви, України, Естонії та Вірменії. В ній було заявлено, що національно-демократичні рухи цих народів виступають за повну політичну й економічну децентралізацію Союзу РСР, який бачать у майбутньому як конфедерацію окремих суверенних держав [10, 7]. Лише на січневій 1990 р. нараді представників національно-демократичних рухів Вірменії, Білорусії, Грузії, Литви, Латвії, Естонії і України (представники не були уповноваженими від УГС) було ухвалено наступне: „Нікому не нав’язуючи своїх уявлень про державний устрій і суверенітет, ми вважаємо неприйнятним для народів, яких представляємо, не тільки сумісне існування в рамках імперії, але також федеративний чи конфедеративний устрій” [11, 565].

Отже, викладене свідчить про тактичну доцільність подання в програмних документах УГС саме такого формулювання щодо політичного майбутнього України, що сприяло успіху Спілки у досягненні стратегічної мети. Схвалюють правильність позиції авторів Декларації і численні історики. Зокрема, О.Бойко зауважує, що «тимчасова відсутність гасла незалежності дозволила УГС, по-перше, більш-менш органічно вписатися в рамки легальної діяльності; по-друге, розширити базу своїх потенційних прихильників, адже темпи зростання політичної активності мас у цей час значно випереджали розгортання процесів пробудження національної свідомості; по-третє, широко окреслене в Декларації коло вимог логічно вело до усвідомлення широким загалом того, що головною умовою їх практичної реалізації є здобуття незалежності» [12, 65–66]. Відповідно про вплив і значення Спілки в політичному житті України А.Русначенко зазначає: „УГС виступала як ініціатор обговорення і вирішення різних гострих політичних проблем, підштовхуючи громадську думку і водночас впливаючи прямо на інші широкі організації національного спрямування десь аж до Других зборів НРУ як ідейно, так і через своїх членів” [13, 263]. Про те, що УГС, незважаючи на свою невелику чисельність (близько 1000 активних членів), спрямовувала національно-демократичний рух в Україні, у тому числі діяльність НРУ, заявляв і В.Чорновіл [14, 31].

Хоча лідери УГС в Декларації не записали позиції про незалежність України, про що вони заявляли як діячі Української гельсінської групи ще у 1970-х роках, не стверджували, що УГС є політичною організацією, але влада чітко усвідомлювала цей тактичний момент і сприймала Спілку як украй небезпечну націоналістичну політичну організацію, з якою необхідно боротися. Зокрема, під час тривалого ув’язнення після проведення мітингів голови ініціативного комітету Львова І.Макара, якого було арештовано через місяць після оголошення створення УГС – 4 серпня 1988 р., більшість питань, заданих йому слідчими, стосувалась УГС. У Львівському обкомі КПУ лише за друге півріччя 1988 р. було розроблено п’ять документів стосовно боротьби з УГС. В них наголошувалося, що це антирадянська політична структура, діячі якої прагнуть прийти до влади, дискредитують КПРС, намагаються відокремити Україну від Радянського Союзу [15]. Про це йдеться і в аналітичній записці, підготовленій у ЦК КПУ про тенденції розвитку політичної ситуації в республіці [16, 114]. Згадував про „зухвалу” діяльність діячів УГС і В.Щербицький на травневому пленумі ЦК КПУ 1989 р., а також про деструктивну діяльність Спілки – у листах, направлених до ЦК КПРС у Москву.

Тобто розуміння небезпеки з боку УГС у влади існувало. Проводились і відповідні репресивні заходи. Складніше було звинувачувати Спілку в „найстрашнішому гріху” для радянського суспільства – поширенні ідей виходу України зі складу СРСР. Тому хоч у внутрішніх документах радянських інстанцій це питання чітко фіксувалося за УГС, але в пропагандистській діяльності його не можна було дієво використати через відсутність відповідного положення в офіційних документах УГС.

Цікаво, що на 1988 р. серед керівників СРСР не спостерігалось домінування поглядів щодо якихось політичних перемін устрою СРСР, а ідею перетворення Союзу на конфедерацію негативно сприймали до останніх днів існування цієї держави. Вересневий пленум ЦК КПРС 1989 р., вже передбачаючи оновлення радянської федерації, виступив проти спроб підміни її „крихкою конфедерацією” [17, 64].

Не сприймали ідею конфедерації і деякі члени Спілки. Їхня мотивація була кардинально іншою, ніж радянського керівництва. Вони виступали за негайне введення до Декларації положення про потребу досягнення незалежності для України, щоб „поставити питання перед світом, сказати, чого ми хочемо”. Ця позиція викликала найбільше дебатів серед членів УГС. В результаті відмови більшості учасників львівської установчої конференції УГС внести в Декларацію це питання з виконавчого комітету Спілки вийшов З.Красівський. Загроза розколу постала під час київської лютневої наради Всеукраїнської координаційної ради УГС, коли вперше в її роботі взяв участь заочно обраний головою УГС Л.Лук’яненко, який ще