Не буду аналізувати період 90-х років – це був непростий шлях для українського правого центру. Для цього існували обґєктивні передумови. Основна проблема для української опозиції полягає в тому, чи можна йти в чітку опозицію до влади, чи можна займати компромісну позицію. Відповідь на це питання була надзвичайно складною. Вибори 1998, 1999 років показали наявність серйозних проблем для українського правого центру.

Оптимізм надає порівняння з Польщею: останні парламентські вибори там засвідчили повний контроль лівоцентристів над владою. Польська права опозиція з її традиціями "Солідарності" вибори програла, вона є абсолютно розколотою, а сили набирає популізм. І в цьому сенсі наші вибори 2002 року дають підстави для оптимізму – опозиція була більш-менш консолідованою, вона показала, що має реальні сили й реальний потенціал для створення альтернативи владі.

Хоча мені здається, що союз з нинішнім Морозом був би для Чорновола цілком нормальним, бо Чорновіл був прагматиком . Він розумів, що треба діяти не поступаючись принципами, але разом з тим шукати й компроміси.

Мені здається, що наша опозиція, насамперед правий центр, мусять зробити висновки з тих нелегких уроків, які вона отримала протягом 90 –х років. Підстави для оптимізму є. А найкращим памґятником для Чорновола буде консолідація опозиції й перемога демократії на наступних президентських виборах.

?

Валентина Чорновіл, редактор Міжнародного благодійного фонду Вячеслава Чорновола

"Діалог політвґязнів двох режимів"

Нещодавно вийшов перший том праць Вячеслава Чорновола під назвою "Літературознавство, критика й журналістика". У звґязку з цим я трошки вийду за рамки своєї доповіді, бо не можу не сказати про Павла Максимовича Федченка, який надав поштовх Вячеславу Чорноволу щодо його літературознавчих розвідок.

Мені пощастило бачити Павла Максимовича в 2002 році незадовго до його несподіваної смерті, коли він вручив мені для Фонду Чорновола дипломну роботу Вячеслава Чорновола, яка вже перейшла в кандидатську дисертацію. Два вечори я слухала його надзвичайно цікаві розповіді про Вячеслава Чорновола, про те, що він бачив у ньому науковця-літературознавця. І коли на V курсі розподіляли теми дипломних робіт, Павло Максимович направив Чорновола у Львів, де були матеріали про Грінченка, яких не було в Києві. Вячеслава замикали на ключ у кімнаті, де зберігався нерозібраний архів Возняка, і він годинами досліджував матеріали про Грінченка. Коли повернувся зі Львова і Павло Максимович побачив ці матеріали, то зрозумів, що можна дати йому тему "Грінченко-публіцист". Слід зауважити, що на той час Грінченко був ще майже забороненим письменником. Таким чином, Павло Максимович допоміг Вячеславу Чорноволу опрацювати цю тему.

Хочу звернути увагу присутніх на те, що скрізь і усюди, де б не був Вячеслав Чорновіл, якою б він політичною роботою не займався, у будь-якому проміжку він брався за перо й за першої можливості писав не тільки публіцистичні статті, а й літературознавчі розвідки.

Така можливість зґявилася в нього на засланні після третього увґязнення у Якутії. У своїх листах до Атени Пашко, до мене, до сина Тараса він писав цілі літературні розвідки, – описував те, що прочитав, ретельно аналізуючи ці твори. Окрім того, був у його житті період, що збігся з відлигою в радянському суспільстві, коли прийшов до влади Горбачов і потрішечки почалося послаблення. Дехто з політвґязнів повертався додому, але Вячеслава Чорноволу додому не пустили, бо він був дуже для них небезпечний. Нарешті, на прохання Прокурора Якутії Чорновола було звільнено умовно. Він працював на заводі будівельних матеріалів у містечку Покровськ, неподалік від Якутська. Тут знайшов цікаві архівні матеріали про Павла Грабовського.

Я ж вибрала для доповіді задану тему ще й тому, щоб розповісти не тільки про літературознавчу працю Чорновола в Якутії, а й про непересічного українця Павла Грабовського, який так і не побачив більше України з часу свого арешту. А ще приводом послужило нещодавно сказане одним із літературознавців: «Та хто тепер буде читати про Грабовського. Он не таких не читають...».

А мені подумалося інше. Не таких і не про таких, може, й не читають. А Грабовського таки читають, уже тому, що вивчають у школі, гадаю, і будуть вивчати, бо вартий він того, адже був справді українцем. Складаючи докупи матеріали з архіву Вячеслава Чорновола про Грабовського, читаючи їх, перечитуючи поезії, статті та листи самого поета у зв’язку з тим, переконуюся ще раз, що поет заслуговує, щоб про нього згадувати добрим словом. У глухому якутському засланні він почав писати твори українською мовою («отдался украинщине», як писав такому ж політзасланцю М. Ожигову), надсилати їх до друку в Україну, зокрема І. Франкові. Не маючи поблизу для спілкування жодної рідної за духом людини, не так легко бути й залишатися до кінця життя в тих глибоких снігах Якутії українцем. І може, не дуже згадували б про поета в радянські часи, якби не приписали йому захоплення марксизмом, хоч то було лише знайомство з новою теорією, якою почали цікавитися народники (про це пише В. Чорновіл у статті «Обережно: класика!»).

Безумовно, а для мене найперше, потрібно зазначити, що Грабовський, як перед ним Шевченко, як після нього Чорновіл у тих же якутських снігах, та ряд інших (Стус, Марченко, Мешко...), не зломився. Знаючи, що його