може чекати, поет з іншими кількома засланцями (серед них дві жінки) написали, підписали й послали заяву-протест «Русскому правительству» з приводу збройної розправи над політзасланцями в Якутську — т. зв. Якутська трагедія. І все — дорога на Україну була закрита для Грабовського назавжди. Так само через 100 років закрили дорогу в Україну іншому політзасланцеві іншого режиму Вячеславу Чорноволові, і лише ситуація в імперії зла перед її розпадом визволила його з якутської мерзлоти. І тому не дивно, що Вячеслав Чорновіл вишукував слідів поета в Нюрбі, де й сам опинився, а я була свідком того, приїхавши до брата в Якутію під час своєї відпустки. Він перейнявся долею тих політзасланців, які йшли Іркутським трактом через Покровську станцію, де він працював уже на заводі, без права виїзду в Україну. І стоячи біля вікна в Якутському архіві, де короткий час мав можливість опрацьовувати матеріали про Грабовського, особливо зримо бачив на цьому тракті (тепер асфальтна дорога) політзасланців, яких вели замерзлих, часто з кайданами на руках і ногах, але незламних. І чув — напевно, чув! — ту пісню, що звучала з їхніх посинілих від холоду вуст:
Бім-бом, бім-бом!
Чути там і тут:
Нашого товариша
На каторгу ведуть.
Недарма Михайлина Коцюбинська в передмові до першого тому праць Вячеслава Чорновола написала: «Справді, «тінь» Грабовського і його побратимів постійно супроводжувала Чорновола в Якутії».
Скільки ще міг знайти в Якутському архіві Чорновіл, якби «рідне» — не якутське — КДБ не заборонило там працювати. Писав до сестри в березні 1984 р.: «Тут, в Якутському держархіві, є цікаві матеріали про П. Грабовського, як слід не вивчені. Хочу до того присусідитися. Вишли мені все, що можеш, як самого Грабовського, так і будь-які наявні в Тебе матеріали про нього». З великою гіркотою та обуренням написав пізніше в листі до дружини: «Як розумію, інспіровано це було з України, де я в розмовах згадував про свої знахідки. А я-то наївно думав, що якраз така безневинна діяльність їм може навіть заімпонувати. Але там, очевидно, стільки злості й ненависті, що ніяка здорова логіка не діє, а отже, й у майбутньому «нам спокій тільки сниться»... [...] Після «заборони на Грабовського» в моїх інтелектуальних заняттях утворився вакуум. Ще пару тижнів піде, щоб оформити те, що встиг зібрати (хай собі лежить, як ще один доказ нереалізованих можливостей), потім придумаю собі якусь «літературну працю», не зв’язану з архівами й бібліотеками (як це у Львові проморгали, що я аж два дні в бібліотеці попрацював [під час відпустки.] і не заволали: «Пробі!»?)» (13.12.1984). «Стало їм, бачиш, поперек горла, що я чимось людським зайнявся. Мабуть, чекає мене й на Україні кар’єра кочегара...» (21.12.1984).
Але встиг усе ж чимало, ознайомившись із фондом М. Ожигова. У І томі опубліковані 7 листів Павла Грабовського до М. Ожигова, які в Україні повністю ще не друкувалися. Щодо опублікованих В. Охопковим цих листів у Якутії написав різку критику, як і щодо його книги про політзасланців. Там сотні помилок, на які звертає увагу В. Чорновіл і застерігає дослідників від такої «праці». Цікаві розвідки він зробив про перебування поета в іркутській в’язниці, заперечив багато в чому дослідників Грабовського. Жаль тільки, що ці матеріали аж дотепер лежали в архіві Чорновола. Борючись за незалежність, а потім за утвердження України, він не мав часу зайнятися літературознавством. Як пише в передмові до І тому В. Яременко, розповідаючи про спільну працю над А. Чайковським, Вячеслав «через якийсь час приїхав до Львова, зайшов до мене й сказав: «Куме, що можеш, роби сам, я йду в політику, іду ва-банк».
І пішов. Зрештою, пішов туди, звідки повертається до нас хіба своїм духом, думками, помислами через залишені праці та пам’яттю нашою. Тому стають біля його могили люди й кажуть: «Давайте помолимося біля Вячеслава Максимовича». Хотілося б, щоб могила П. Грабовського, була теж тут, в Україні, щоб біля неї можна було помолитися за не таку вже й не помітну постать поета, громадянина, просто українця П. А. Грабовського.
Декларація принципів УГС
Декларамція примнципів УГС — програмний документ Української Гельсінської Спілки [1], який був ухвалений мітингом 7 липня 1988 року у Львові.
[ред.]
Преамбула
Українська Гельсінська Спілка, як федеративне об’єднання самоврядовчих правозахисних груп і організацій в областях, районах, містах України та за її межами, створюється на базі Української Гельсінської групи [2] сприяння виконанню гельсінських угод і підтверджує вірність правозахисним принципам декларації [3] від 9 листопада 1976 року.
УГС вважає необхідним визначити основним напрямком своєї діяльності захист національних прав, насамперед права націй на самовизначення, передбаченого ст. 1 ратифікованого Радянським Союзом Пакту про громадянські і політичні права
«Всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток»,
бо без свободи нації і справжнє забезпечення свободи особи неможливе. Якщо людина — не засіб для реалізації тих чи інших ідеологічних концепцій, а мета і вінець творіння, то нація — єдине природне соціальне середовище, в якому особа може всебічно розкрити свої здібності і виконати своє призначення на Землі.
Як показав досвід 66-річного перебування України в складі СРСР, ні уряд УРСР, який насправді ніколи не був суверенним урядом, а тільки виконавчим органом центральної влади, ні Комуністична партія України, що є всього лиш регіональним підрозділом КПРС,