Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: “Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій”. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб “деколонізації” Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкською угодою, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діальність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави”.

Нові умови і нові форми діяльності

У 1987 році, у розпал горбачовської «перебудови», почали повертатися з концтаборів і заслань політв’язні. Певне пом’якшення режиму дозволило створити перші незалежні громадські об’єднання.

Влітку 1987-го у Києві виник Український Культурологічний Клуб (УКК), у Львові В’ячеслав Чорновіл відновив видання «Українського вісника», а в жовтні там з’явилося Товариство Лева. А наприкінці грудня Українська Гельсінкська Група оголосила про відновлення своєї діяльності. Проте нові умови вимагали і нових форм роботи.

Ідея розширення і політизації Групи належала В’ячеславу Чорноволу. Він же запропонував і змінити її назву на Українську Гельсінкську Спілку. Чорновіл спільно із Зиновієм Красівським, Михайлом і Богданом Горинями, Олесем Шевченком розробили Декларацію принципів УГС. Її оприлюднили 7 липня 1988 року на багатотисячному мітингу у Львові.

У Декларації зазначалося, що УГС є федеративним об’єднанням правозахисних груп і організацій, вірних принципам Гельсінкської Групи, на базі якої вона постала. Декларація проголошувала опозиційність Спілки до політики комуністичної партії, хоча й наголошувалося, що сама вона не є партією.

Своє завдання УГС бачила у «всебічній активізації народних мас і розробці механізму участі народу в управлінні державою». Серед основних принципів Декларації називалося відновлення української державності як гарантії забезпечення усіх прав українського народу.

Тоді УГС не висувала ідеї виходу з СРСР і вбачала можливість створення конфедерації на його основі, передавши всю повноту керівництва політичним, економічним і культурним життям суверенним республікам (утім, швидко УГС перейшла на позиції незалежництва).

Декларація також вимагала передачі влади в республіці від компартії до рад народних депутатів, переходу до ринкової економіки, забезпечення основних прав і свобод громадян, конституційного визнання статусу української мови як державної, вилучення з кримінального кодексу антидемократичних статей про покарання за політичні переконання, негайне звільнення і реабілітація всіх політв’язнів, створення незалежних профспілок, легалізація УГКЦ та відновлення УАПЦ.

Мине два роки, і значна частина програмових принципів УГС знайде своє відображення в ухваленій Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.

Після оприлюднення Декларації було заявлено, що УГГ складає свої повноваження і усім складом входить у Спілку. Головою УГС обрали Левка Лук’яненка, який у той час ще перебував на засланні, а виконком очолив В’ячеслав Чорновіл. Дуже швидко структури УГС з’явилися в усіх областях. Уже за тиждень просто неба на шкільному стадіоні відбулися установчі збори Київської філії, головою якої було обрано Олеся Шевченка. Невдовзі до Спілки як колективний член повним складом вступив Український Культурологічний Клуб.

УГС у дії

Українська Гельсінська Спілка розгорнула широку діяльність по всій Україні. Проводилися мітинги, демонстрації, поширювалися друковані матеріали. Активно працювала прес-служба. Адже саме інформація в той час була, мабуть, найдієвішою зброєю.

Центральним пресовим органом став редагований Чорноволом «Український вісник», виходили оперативні спецвипуски «УВ-експрес», «Листки прес-служби УГС», «Обіжники». У 1989 році почав видаватися «Голос Відродження» – перша легальна нецензурована газета, редактором якої був Сергій Набока.

У самвидаві поширювалися і документи УГС. У Києві великого резонансу набуло Звернення УГС «До національних меншин, які мешкають в Україні». Влада звинувачувала УГСівців у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, водночас поширюючи чутки про погроми, що їх наче готують «націоналісти». У Зверненні УГС пояснювало свою позицію в національному питанні й спростовувало усі нісенітниці комуністичної пропаганди.

Реакція