«Вже впродовж року свої діяльності, – зазначає Олесь Шевченко, – УГС підготувала ґрунт для виникнення таких демократичних організацій, як Товариство української мови імені Тараса Шевченка, «Зелений світ», «Меморіал», Товариство політв’язнів, Народний Рух України за перебудову. Саме під ідейним і кадровим впливом УГС Народний Рух через рік після свого установчого з’їзду радикалізував свою програму, знявши з власної назви слова «за перебудову» й зазначивши своєю метою відновлення державної незалежності…».

У березні 1990 року на перших відносно демократичних виборах 11 членів УГС стали депутатами Верховної Ради УРСР. Саме вони ініціювали створення опозиційної «Народної Ради» в парламенті. Сотні УГСівців були обрані до місцевих рад. А невдовзі на Установчому з’їзді УГС була перетворена у першу в сучасній Україні справжню політичну партію – Українську Республіканську партію. Така еволюція Спілки є цілком закономірною. Адже з перших днів існування вона ставила собі виразно політичні цілі і, хоча й позиціонувала себе як громадське об’єднання, фактично вже була передпартією.

Чи потрібна нова УГС?

Створення УГС було дуже важливим моментом у новітній історії України. Адже, на відміну від своєї попередниці – Гельсінкської групи, яка була, за висловом Олеся Шевченка, «чисельно невеликою групою готових до самопожертви правозахисників», Спілка стала першою в сучасній Україні масовою політичною опозиційною організацією. Її утворення означало перехід від правозахисного руху до відвертої політичної боротьби. Під впливом УГС розростався і радикалізувався весь національно-демократичний рух кінця 80-х років. Саме з неї постала і більшість нинішніх громадських організацій і партій національно-демократичного спрямування в Україні.

На жаль, на українському політичному небокраї сьогодні не видно дієвої політичної сили, яку можна було б назвати гідною наступницею УГС. Партії національно-демократичного спрямування, які вели перед у перші роки незалежності, як з об’єктивних, так і, значною мірою, з суб’єктивних причин, свої позиції втратили. І, можливо, саме слабкість цієї частини політичного спектру є причиною прикрого висновку певних кіл про те, що «національна ідея не спрацювала». То, може, потрібна нова УГС?

Найбільш відомою і радикальною на той час була УГС, яка, проте, офіційно не ставила за мету незалежність України, але склад керівництва УГС був неоднорідним. Максималістську течію представляли З. Красівський, І. Кандиба, В. Барладяну, Г. Приходько…

«Вони були націоналістами і вимагали внесення до програмних засад Української гельсінської спілки («Декларації УГС») пункту про незалежну Україну. Власне на цих позиціях стояв і голова УГС Левко Лук’яненко. Дисидентська течія була проти цього. Одним із свідчень цього була Заява Пресової служби УГС від 8 травня 1989 року, в якій самостійницькі ідеї голови УГС Левка Лук’яненка, що він проповідував у брошурі «Що далі?» проголошувались його приватними думками» («Жага і терпіння: Зеновій Красівський в долі українського народу», Київ, „Діокор” 2005р. стор. 72).

Нагадаю, що в програмовому творі голови УГС Левка Лук’яненка „Що далі?”, який він написав у січні 1989 року, перебуваючи на засланні в Томській області, наголошувалось: „Перебудова і розвиток національно-визвольних рухів в інших союзних республіках висувають перед Україною необхідність з формувати поряд з культурно-просвітянськими та українізаторськими течіями і такої течії, що поставила б собі за мету вихід України зі складу Союзу ССР і створення незалежної республіки.” (Л.Лук’яненко „Що далі?”, Лондон, УЦІС, 1989, стор.45). Лідер УГС підкреслював, що „Народ живе, доки в ньому живе усвідомлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації, не затуманюймо двозначними словами наше справжнє самостійницьке єство. Будьмо ж правдиві і сміливі” (там само, стор.48).

Як своєрідні противаги до УГС створюються радикальні малочисельні групи, серед яких слід виокремити УХДФ (січень 1989) і УНДЛ (червень 1989), середовище часопису «Український час» і УНП на чолі з Григорієм Приходьком, СУМ і СНУМ (літо-осінь 1989), з іншого боку – Народний Рух України за перебудову. І коли перші рішуче проголосили своєю метою державну незалежність України та визнання боротьби ОУН-УПА, то Рух задекларував принципи ленінської політики і відмежовувався від боротьби ОУН-УПА. Як приклад останнього наведу висловлювання чільних діячів Руху:

«Вот о нас писали, что мы защищаем и оправдываем бандеровцев… Но мы никогда не говорили, что защищаем и оправдываем ОУН. Если мне кто-нибудь это скажет, то я того человека вызову на дуэль». (Вячеслав Чорновил, «Правда Украины». 9 лютого 1989р.)

7 липня 1988 році «Декларація принципів УГС» впала на підготовлений ґрунт.

Основні положення декларації, зокрема, передбачали відновлення української державності як гарантії забезпечення усіх прав українського народу, визнання права громадян чи їх об’єднань домагатися державності у формі як федерації чи конфедерації з іншими народами СРСР або Європи, так і повної державної незалежності, повне анулювання сталінсько-брежнєвських конституцій, забезпечення прав і свобод громадян за стандартами міжнародних пактів та угод тощо.

Головою виконкому УГС став В’ячеслав Чорновіл, головою Київської філії УГС — Олесь Шевченко, Львівської — Богдан Горинь, Тернопільської — Левко Горохівський, а головою УГС, як ми вже зазначали став Левко Лук’яненко, котрий на той час іще не повернувся із заслання.

Показово, що навіть побіжний огляд «Декларації принципів УГС»