Відсутність у Декларації принципів УГС чітко сформульованої тези “про незалежність”, підштовхнуло радикалів у діаспорній пресі та на конференції (нараді) національно-демократичних рухів поневолених народів СРСР в естонському місті Лооді виступити з критикою лінії, якої дотримувалися голова УГС Левко Лук”яненко та Виконком. Декларація принципів УГС дійсно не ставила питання незалежності руба, висуваючи (цілком очевидно, тільки з тактичних міркувань) менш дражливі для громадської думки та каральних органів ідеї – зокрема, гасло перетворення Радянського Союзу на конфедерацію: “Майбутнє співжиття народів СРСР ми уявляємо можливим у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік із наповненням поняття Союз РСР реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної та культурної децентралізації.”

Дуже негативно більшістю членів УГС було сприйнято демарш п”ятьох радикалів, які без погодження з Міжнаціональним координаційним комітетом, прибули до Лооді й, порушуючи етичні норми, виступили проти УГС. Відтак Всеукраїнська координаційна рада УГС прийняла ухвалу, в якій рекомендувало місцевим філіям припинити членство в Спілці Василя Січка та Івана Макара, та “для уникнення компрометації Спілки ...не входити в спільні організаційні структури з названими особами”.

До позитивної сторони тієї полеміки можна віднести той факт, що до Декларації принципів УГС за пропозицією Чорновола увійшла наступна норма: “Стоячи на позиціях української державності, УГС як правозахисна федеративна організація відстоює право окремих осіб чи громадських груп конституційним шляхом домагатися своїх ідеалів державності у формі як федерації чи конфедерації з іншими народами СРСР або Європи, так і повної державної незалежности...”

В свою чергу, виключений зі Спілки, Іван Макар заснував Ініціативну групу за відновлення Української Народної Республіки. В статуті організації було обумовлено, що членом групи не можуть бути члени Компартії та ...Української Гельсінкської Спілки, “до їхнього виходу з тих організацій”. Чи треба говорити, що вплив і діяльність цього об”єднання були практично нульові?.. Інший радикал, Григорій Приходько, в інтерв”ю радіостанції “Голос Америки” заявив, що УГС взагалі є “прорежимною, а не антирежимною організацією”. На мою думку, суть цієї проблеми полягала не тільки в тім, що ментальні орієнтації та політичний темперамент опозиціонерів докорінно відрізнялися від настроїв більшості членів ВКР УГС, але й у деструктивній позиції частини провідників української політичної діаспори. Не секрет, що тоді, й навіть пізніше, збори ОУН (бандерівці), відмовлялося в довір”ї УГС, Руху, ТУМ та іншим неформальним організаціям, яких начебто створив партапарат і КГБ.

От ще одна цеглинка в підтвердження даної тези. У книзі американського історика українського походження Петра Балея “Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р. Причини і наслідки” (Лас Вегас, США, 1997), вміщено статтю члена-засновника Московської та Української Гельсінкських груп генерала Петра Григоренка. Цькований діячами бандерівського “Визвольного фронту”, він був змушений був назвати агітацію середовища ОУН (б) проти українського правозахисного руху “брутальною” та “людожерською”. Ось алгоритм побудови цивілізованої незалежної держави, який понад 20 років тому запропонував генерал Григоренко: “З розвалом імперії треба негайно оголосити заяву про приєднання до Гельсінкського заключного акту, зробивши наголос на недоторканості кордонів і на тому, що територіальні питання можна розв”язувати лише шляхом переговорів. Одночасно творити свої збройні сили, взяти під нагляд кордони і встановлювати дипломатичні взаємовідносини з всіма незалежними державами, в першу чергу з сусідами. В країні зразу застосовувати демократичні порядки, нещадно караючи тих, хто намагається повернути “совєтський” партократичний лад або встановити інші форми тоталітарної диктатури”. Або й ще -- “Той, хто хоче йти в майбутнє з закликом воювати Росію, робить велику шкоду справі усамостійнення України. Це гасло за певних умов може стати провокаційним, бо штовхне ледве народжену державу на війну, якої виграти не можна”. Порівняйте ці мудрі слова з патетикою програм і гасел українських радикалів, які наче навмисно робили й роблять усе, щоб зіштовхнути українців на поборення “антиукраїнських зовнішніх чинників” (існуючих чи вигаданих – інша справа), а не на вирішення власне внутрішньоукраїнських проблем.

Діаспорні та ідеологічно підгодовані ними “революціонери” – опоненти демократичного шляху України до незалежності – відмовлялися сприймати данність як у сімдесятих, так і в кінці вісімдесятих років – населення України, ще не нація, не було готове сприйняти ідею незалежності, воно спершу потребувало, даруйте за порівняння, “ін”єкції” загальнодемократичних свобод – слова, зібрань, віросповідань тощо.

Тому й політичні експерименти тодішніх радикалів залишилися в спогадах хіба що політологів і самих членів таких ультрарадикальних об”єднань як Українська національна партія Григорія Приходька, Українська міжпартійна асамблея, Український християнсько-демократичний фронт (згодом -- партія) батька й сина Січків, Всеукраїнське політичне об”єднання “Державна самостійність України”. Жодна з цих партій, і всі вони разом, не мали й десятої долі народної підтримки як УГС і радикалізований нею Народний Рух.

* * *

Друга. 5 листопада 1989 року в Києві відбулося засідання ВКР УГС, де головним питанням стояла підготовка установчого з”їзду та перетворення Спілки в політичну партію. І знову зіткнулися дві протилежні позиції – поміркована і радикальна.

Проте, цього разу серед радикалів опинився один із лідерів Спілки Вячеслав Чорновіл. Він, а також Петро Розумний, Василь Барладяну, Степан Гура, наполягали на якомога швидшій реорганізації УГС у політичну партію. Наміри -- участь у виборах народних депутатів Української РСР 4 березня 1990 року. Виконком УГС тоді не підтримав Чорновола, до проблеми партизації Спілки було вирішено повернутися відразу після виборів.

Неформальний розкол у керівництві УГС став реальністю незадовго до цього, коли в