із заслання розіслав впливовим у русі людям свою працю „Що далі?”, де відстоював позицію самостійності України. Позиція Л.Лук’яненка стала каталізатором загострення обговорення проблеми і викликала запитання у багатьох членів Спілки щодо того, якої лінії дотримуватись: позиції виконкому УГС чи голови УГС? Зокрема, про виникнення такої ситуації писав С.Сапеляк – керівник Харківської філії Спілки, для якого ідея незалежності була „нормальною і закономірною”. Але він вважав, що пряма постановка завдання боротьби реорганізованої УГС за повну самостійність України могла б привести до розколу в його філії. Відтак поставало питання, як достатньо обґрунтовано поінформувати членів філії, переважно „східняків”, враховуючи, що на недавніх зборах було проголосовано за „Декларацію принципів”, надіслану В.Чорноволом, у якій ішлося про конфедерацію [18, 90].
Отож київська нарада була скликана значною мірою з метою вироблення єдиного підходу до цього питання. На нараді Л.Лук’яненко прагнув відстояти свою позицію. Його підтримали З.Красівський, І.Кандиба, В.Скочко, В.Барладяну, хоча останній у статті, опублікованій в „Українському віснику” в середині 1988 р., писав: „Тільки конфедерація поверне народам свободу і гідність. Іншого шляху просто не існує” [19, 75]. За збереження існуючого положення в Декларації виступив В.Чорновіл – ініціатор створення і розбудови структури УРС в різних областях України, який очолював її весь час до приїзду із заслання Л.Лук’яненка і особисто запропонував обрати його головою Спілки. В.Чорновола підтримали Михайло і Богдан Горині, Віталій і Олесь Шевченки. В результаті Л.Лук’яненко погодився залишити дану позицію офіційної програми, доки не настане слушний час для її заміни. Змінити свою думку (натомість персонально залишити за собою право поширювати брошуру „Що далі?”), як він згодом писав, його змусила небезпека розколу УГС, а також тогочасна політична ситуація в Україні. За такого стану суспільства, який був на початку 1989 р., Л.Лук’яненко вважав правильним офіційну мету формулювати у вигляді федеративного устрою [20, 369]. Цю думку підтверджує тодішній голова Київської філії УГС О.Шевченко: „Влада сприймала створення УГС як зухвалий виклик радянській державі. Власне, так воно було. Ми, справді, були антирадянщиками, але здійснювали свої плани поступово, не відриваючись більш як на кілька кроків уперед від розвитку громадської думки, підтягуючи її все далі й далі вперед та подаючи приклад долання страху” [21, 510].
Проте діячі УГС, які відстоювали думку про негайне включення в Декларацію ідеї незалежності України, не погодилися з її відтермінуванням. Дехто з них почав виступати проти УГС. Зокрема, дуже негативно більшістю членів УГС був сприйнятий демарш п’ятьох радикалів, які, без погодження з Міжнаціональним координаційним комітетом, прибули на нараду національно-демократичних рухів у Лооді й, порушуючи етичні норми, виступили проти УГС. Відтак Всеукраїнська координаційна рада УГС прийняла ухвалу, в якій рекомендувала місцевим філіям припинити членство у Спілці В.Січка й І.Макара, та „для уникнення компрометації Спілки… не входити в спільні організаційні структури з названими особами” [22]. В українській опозиційній пресі почали з’являтися звинувачення керівництва УГС у т. зв. „угодовстві”, зокрема під авторством Г.Приходька.
Таким чином, як зауважив Т.Батенко, керівництво УГС опинилося між двома вогнями: з одного боку, народжувалася опозиція у власних лавах, а з іншого – не зникала загроза бути розчавленим компартійно-радянським апаратом [23, 136].
Підтвердженням думки про те, що в тогочасних умовах радикальність повинна бути максимально виваженою, свідчить історія існування Української демократичної спілки (УДС), яка виділилась із всесоюзного Демократичного союзу в середині 1988 р. УДС одразу представила себе як опозиційна партія, гостро критикувала радянську систему як таку, що „побудована за хибним принципом марксизму-ленінізму”, вимагала надання реального права на агітацію і пропаганду за відокремлення УРСР від Радянського Союзу [24, 11] тощо. Гострота ідей і вимог викликала бурхливу реакцію та протидію влади, а також відштовхнула від УДС широкі народні маси. В результаті нечисленна УДС розкололась, а влітку 1989 р. взагалі припинила своє існування.
Другою в Україні політичною організацією, яка виступала за негайний вихід України зі складу СРСР і заявляла про перебування України під радянською окупацією, була Українська національна партія, що виникла у жовтні 1989 р. Вона також не змогла перетворитися на масову організацію і нараховувала всього 150–200 осіб [25, 46].
У квітні 1989 р., на черговому засіданні Всеукраїнської координаційної ради УГС, було прийнято рішення запропонувати надсилати протягом квітня свої зауваження до Декларації та статутних принципів УГС з метою остаточно опрацювати програмні документи Спілки [26].
Невдовзі до „Декларації принципів УГС”, за пропозицією В.Чорновола, ввійшла така норма: „Стоячи на позиціях української державності, УГС як правозахисна федеративна організація відстоює право окремих осіб чи громадських груп конституційним шляхом домагатися своїх ідеалів державності у формі як федерації чи конфедерації з іншими народами СРСР або Європи, так і повної державної незалежності” [22].
Оприлюднив це 10 вересня 1989 р. у виступі на Установчих зборах Народного руху України В.Чорновіл, заявивши, що одним порятунком для всіх є повна державна незалежність України, здобуття її мирним, демократичним, конституційним шляхом [2, 41]. Заразом він відверто стверджував, що УГС із самого початку окреслювалася як політична організація, що мала альтернативну до КПРС програму перебудови українського суспільства. Також В.Чорновіл сказав, що Спілка є реалістичною організацією, а тому не хоче „забігати наперед суспільного розвитку і розкидатися не сьогоднішніми закликами» [27, 1499]. Тобто з його слів випливало, що лідери УГС намагалися репрезентувати ті ідеї, які могла сприйняти громадська думка того часу, спрямовувати їх на радикалізацію, себто діяти подібно до діячів національно-визвольних