Як у той час, а це був кінець 1960-х років, так і тепер, може виринути в кожного з нас запитання: "Чому цей перелом у чужому світі не наступив раніше, які були причини довголітнього замовчування українського питання? Чому західна преса не заговорила про боротьбу ОУН і УПА вже після закінченні Другої світової війни, про перехід упівських формувань на Захід?"

Дехто тоді й тепер висуває тезу про всесвітню протиукраїнську змову, з чим важко погодитися, бо велика світова преса в повоєнних роках замовчувала не лише українське національне питання в Радянському Союзі, але й національне питання всіх національностей і всіх республік колишнього Союзу.

Таке замовчування національного питання в Радянському Союзі було виразною політикою західних великодержав супроти СРСР.

Залишається відкритим до сьогодні, що українська політична західна діаспора робила в той час, щоб це ставлення до українського питання змінити?

І тут варто б звернути увагу на декілька таких моментів:

1. У нас, на Заході, не було ані одного чужомовного пресового агентства, яке б постачало оперативно й своєчасно найновішу інформацію з України й про Україну для чужої преси.

2. Чужомовні українські бюлетені через свій характер і інтерпретацію українського питання не знаходили жодного відгуку в Західній пресі.

3. Повна культурна, політична й інформаційна ізоляція та блокада України від Західного світу давали дуже негативні результати щодо розуміння України і її самостійницьких змагань.

4. У багатьох західних впливових колах, зокрема в наукових, домінували російські й проросійські публікації — наукові твори й твори російської художньої літератури.

Ця злива російських публікацій у чужий мовах і відсутність таких творів українських чи українського спрямування цілковито підривали довіру до самостійницьких тенденцій в УРСР і в інших радянських республіках.

Вістки, які подавали чужомовні українські бюлетені про деякі відосередні сили в СРСР були замало переконливі, щоб на них звернула увагу велика західна преса. В адміністративно-державному апараті УРСР не було видно самостійницьких ферментів, подібних до таких у Чехо-Словаччині, Польщі, Румунії, які б указували, що керівники УРСР були чи хотіли б бути самостійним і незалежним чинником в полагоджуванні чи вирішуванні своїх національних, культурних, дипломатичних, зовнішніх звґязків, проблем і справ. Деякий національний фермент серед молодої української інтелігенції довший час не викликав майже жодного зацікавленні в Західному світі. Західні великодержави не робили ставки на визвольні рухи окремих народів СРСР, а підтримували демократизаційні процеси в СРСР і домагання частиною молодої російської інтелігенції більшої свободи творчості, за що були засуджені російські правозахисники Даніель і Синявський. Тому так багато місця й уваги західна преса присвячувала саме таким проявам боротьби за свободу слова в корінній Росії й серед росіян.

Щоб висунути українську проблематику в Західному світі, потрібно було найбільше переконливих доказів і фактів про думки, ідеї, фермент, стан справ в Україні, у державному апараті УРСР, в Україні, а не серед української інтелігенції.

Те, чого з України на Захід не надходило, не проривалося протягом багатьох десятиліть, те чого не могла зробити західна українська діаспора, її політичні організації й партії, те чого не змогли зробити українські наукові установи в США, Канаді, Франції, Німеччині – прорвати блокаду України, — те зробила книжка Вячеслава Чорновола "Лихо з розуму".

У той час 28-річний Вячеслав Чорновіл перший в Україні за 70 років радянського панування відчув по-іншому, що діється в Україні, зібрав приголомшливу інформацію про репресії, арешти, переслідування й доказав на фактах і документах, що фермент в Україні є, що до слова в Україні приходить нова генерація, яка бореться не лише за свободу слова й творчості, а що вона стоїть на виразних українських самостійницьких позиціях.

Численні матеріали, зібрані Вячеславом Чорноволом, були переконливим доказом для Західного світу, що в Україні виступили на арену боротьби за свободу, за людську гідність, за національну рівноправність народів СРСР, за політичні права не одиниці, що це не був якийсь випадковий виступ чи вибух, а що в цьому рухові й боротьбі за права свого народу знайшлися люди різних професій, з різних регіонів України, і, що найважливіше, що це люди, які народилися, виростали й здобували освіту в підрадянській дійсності. В усіх матеріалах, зібраних Вячеславом Чорноволом, основний наголос було поставлено на національне питання в СРСР. Така велика кількість матеріалів, з такою сильною й переконливою аргументацією, примусила Західний світ звернути увагу на українську проблему.

Те, що не переконувало й не знаходило розуміння протягом довгих років те стало зрозумілим протягом дослівно кількох тижнів тільки тому, що воно прийшло з України, від представника української творчої молоді.

Так наступив перелом.

Я б хотів хоч дуже коротко зупинитися на механізмі видання "Лихо з розуму" англійською мовою, до чого я особисто мав безпосередню причетність. "Лихо з розуму" було передане до Парижа, до часопису "Українське слово", редактором якого в той час був мій приятель Олег Штуль-Жданович.

Уривки з "Лиха з розуму" вперше були друковані українською мовою в паризькій газеті "Українське слово" і в журналі "Смолоскип" у США, де і я замешкав. Швидко книжка вийшла друком, і деяка частина української преси сприйняла цю появу негативно або їх застереженням, підозріваючи, що це фальшивка КГБ, аргументуючи, що неможливо, щоб в Україні до голосу прийшла нова генерація української твор ді. Хоч про автора книжки Вячеслава Чорновола ми ніколи перед тим не чули, ми мали повне довірґя, до тих людей, які