Інтеграція в ЄС

План

Вступ

1.Теоритичні аспекти інтеграції ЄС.

1.1 Історія створення ЄС.

1.2 Основні цілі та етапи розширення ЄС.

2. Дослідження проблем інтеграції країн в ЄС.

2.1 Проблеми розширення ЄС.

2.2 Особливості приєднання нових членів до ЄС.

2.3 Аналіз наближення України до ЄС в контексті поглиблення європейської інтеграції.

3. Перспективи розширення ЄС на сучасному етапі.

3.1 Перспективи розширення ЄС і його наслідки для України.

3.2 Шляхи прискорення входження України до ЄС.

Висновок

Додатки

1.Теоретичні аспекти інтеграції ЄС

1.1 Істороія створення Європейського Союзу

26 березня 1985 року набула чинності Шенгенська угода (підписана ще у 1985 році). Спочатку її підписали 5 країн: ФРН, Франція та країни Бенілюксу, і саме ці країни у 1995 році були в складі Шенгенської зони. До них протягом 1995 – 1996 років приєдналися ще 5 країн: Австрія, Греція, Португалія, Іспанія, Італія.

2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що після створення ЄС повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути те, що вже було досягнуто, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. Вона розглядала три основні блоки питань:

1) Питання економічного та валютного союзу ЄС (неофіційна назва – “зона євро”).

Ідея про введення єдиної валюти висувалося ще на початку 80-х років, але на той час це навряд чи було можливим. Для входження в зону євро кожна країна мала б досягти певних економічних показників: спочатку говорилося про те, що всі країни зони мають досягнути однакового рівня розвитку. Але в 1996 році Міністри фінансів країн ЄС, розглядаючи вимоги до входження в зону євро, прийшли до висновку що жодна з країн не віповідає жодному з критеріїв Єдиною країною, яка майже на 100% підійшла до критеріїв зони євро, був Люксембург.. Було представлено такі пропозиції:

а) зниження критеріїв до реального стану справ;

б) не знижувати критерії, а ввести поняття “умовної відповідності” всіх тодішніх членів ЄС;

в) Німеччина та Франція говорили про те, що нову валюту слід вводити в країнах “твердого ядра” ЄС, а інших країн приймати відповідно з критеріями.

Перша пропозиція була відхилена, а дві інші – схвалені.

Проти концепції “твердого ядра” виступала Великобританія. В принципі, Великобританія взагалі була проти введення євро, і сучасний стан справ, коли євро поступово втрачає свою вартість відносно американського долара, лише доводить це. Проти введення євро виступала також Данія та Швеція. Але противники євро опинилися у меншості.

До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину, Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію, Австрію, Фінляндію та Ірландію. Таким чином лише 50% членів ЄС мали право на введення євро. Це підштовхнуло членів МК ЄС заплющити очі на декотрі недоліки. Врешті решт лише три країни ЄС опинилися поза зоною євро: Великобританія, Данія (ці країни не захотіли увійти) та Греція.

Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року введення євро у безготівкові розрахунки, а з 1 січня 2002 року євро повинно бути введено в готівковий обіг. Зараз іде мова про відкладення початку другого етапу.

2)Питання розширення ЄС.

Дискусії на МК ЄС зводилися до того, що на членство у відносно недалекій перспективі можуть претендувати 13 країн: 10 Південно-східної Європи, а також Кіпр, Мальта та Туреччина. Питання з Туреччиною, яка намагається здобути членство в європейських інтеграційних структурах вже 35 років, було відкинуто тому, незважаючи на її значні успіхи в економічному розвиткові. В якості негативних причин було названо:

Туреччина, коли їй у черговий раз відмовили, спробувала шантажувати ЄС і заявила, що не дасть НАТО розширюватись на Схід: при вступі нових членів до НАТО, всі країни-члени блоку повинні ратифікувати це рішення, і Туреччина погрожувала заблокувати таке рішення. Проте ніяких результатів це не дало.

Питання щодо Кіпру та Мальти було вирішено на користь їх вступу, оскільки навіть незважаючи на існуючі проблеми поглинання цих невеликих за площею та населенням територій, не буде болісним для ЄС.

У 1995 році було підписано Пакт стабільності в Європі, однією із складових якого були двосторонні договори між ЄС та країнами Центральної Європи, які потенційно можуть стати членами ЄС. В цьому ж Пакті було запроваджено формулу розширення ЄС за формулою 6+3: 6 центральноєвропейських країн (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія та Румунія) і 3 балтійські країни (Естонія, Латвія та Литва). Україна висунула доповнення до цієї формули у вигляді “6+3+1”, маючи на увазі себе. В результаті цю формулу було прийнято, але замість України під “1” було включено Словенію (єдину з республік Югославії, де практично не було війни).

Однак конференція тривала і в результаті було вирішено, що з цих 10 країн необхідно все ж таки виділити меншу кількість, а саме 5: Чехія, Угорщина та Польща, Естонія та Словенія. Однак прийняття всіх країн відразу є практично неможливим. Справа в тому, що в ЄС діє сільськогосподарська політика. В усіх країнах ЄС сільське господарство є збитковим і для його нормального функціонування йому необхідно надавати дотації. Саме тому ще в 60-х роках було запроваджено таку політику. На сьогодні найбільшими споживачами дотацій є Греція, Франція, Іспанія, Португалія та невеликою мірою Італія. Але вступ країн Центральної Європи, в яких частка сільського господарства є досить великою, відразу потребуватиме значного збільшення обсягів