Реферат

на тему:

„Типи і форми організацій у суспільстві”

У практиці управління важливе місце посідає інтеграція – згуртованість членів організації задля підвищення ефективності колективних дій. Це необхідно, оскільки в реальній дійсності завжди має місце протистояння і конкуренція, опозиція і боротьба, які випливають із несумісності особистих та колективних прагнень, починань, ініціатив.

Всі існуючі типи керівної (із застосуванням адміністративно-владних важелів) інтеграції можна розподілити на такі види:

Першу, найпростішу, найбільш давню за походженням і найпоширенішу за виконанням можна позначити як насильницьке залучення, або владну асиміляцію. У такому разі керівництво покладається переважно на застосування сили чи загрозу такого застосування. Таке управління базується на вжитті карних санкцій, а не на винагороді та заохоченні. Організація функціонує нормально, як зовнішнім чином окреслений і обмежений простір (“ящик”), в середині якого діють особливі правила. Цей тип керівництва не передбачає творчої ініціативи, вільного спілкування і відповідального персонального вибору.

Наступний різновид управлінських дій – інтеграція на основі індивідуального стимулювання. Керівництво та індивід вступають тут у безпосередні, але формально ізольовані стосунки. Вони базуються на принципі “стимул-реакція”. У промисловості таке управління має досить поширене застосування. Але коли такий тип управління значно переважає, тоді це свідчить про певну кризу управління. Воно породжує конфлікти, напругу.

Інтеграція, що ґрунтується на пошуці та ствердженні загального духу організації, формуванні “фірмового” патріотизму, ідейно-психологічної колективної співучасті базується на принципі культурної тотожності особи і організації. При використанні ідеологічно-психологічної інтеграції організація трактується не як група, а як носій соціальних цінностей. Виконавська дисципліна ґрунтується і тлумачиться тут як ідеологічний послух та вірність обраним ціннісним орієнтаціям, а непослух інтерпретується як зрада. Чим вищий рівень ідеологічної інтеграції, тим швидше організація втрачає окремого індивіда, набуваючи тоталітарних рис.

У системі виробництва діють переважно три перших види інтеграції: насильницьке залучення, індивідуальне стимулювання, ствердження “духу” організації, або фірмового патріотизму. Сказати наперед, яка з них може бути найефективнішою, досить важко. Тут багато що залежить від конкретної ситуації і характеру управлінського завдання.

Проте можна висунути припущення, що найбільш прийнятними в демократичному суспільстві є індивідуальне стимулювання і “творення духу організації”.

Отже, тип керівництва організацією визначається характером керівної ініціативи і видом інтеграції. Залежно від того, як вони комбінуються, можна окреслити такі різновиди керівництва:

1. Формалізм, який може бути як авторитарним, так і інтегративним. У цілому тут переважають акценти на традицію, усталений порядок, орієнтація на букву інструкцій, наказів, команд і розпоряджень, ритуалізм дій. Цей тип керівництва заснований на засадах відвертого та однобічного панування владних членів організації над безвладними. Він ефективний за умов, коли відносини нерівні, несправедливі: праця – відчужена, позитивна мотивація відсутня, діяльність є переважно виконавською. У системі виробництва такий тип керівництва розповсюджений, достатньо ефективний, хоч і не дуже бажаний.

2. Утилітаризм як тип керівництва характеризується індивідуальним підходом до виконавців, суміщенні примусу і заохочення, прагненні поєднати індивідуальні і загальні інтереси. Але відбувається це шляхом пригнічення індивідуального та особливого.

3. Координація ж, навпаки, передбачає узгодження дій, відносин та інтересів. Принципом такого керівництва є погодження структурно-функціонарних розходжень в середині організації. Загальне правило полягає в тому, щоб сукупність організаційних структур була достатньою для реалізації системи управлінських функцій, і навпаки: сукупність функцій має відповідати наявному обсягу структур.

Даний тип управління – рідна земля бюрократії, особливим різновидом якої є промислова бюрократія.

4. Демократична харизма спрямована на культурно-ціннісне (ближче до ідеологічного) визначення ситуації і нормативне (морально-правове) регулювання діяльності та стосунків у самій організації. Керівництво розглядає організацію як інструмент історичної творчості, а діяльність її членів – як покликання. Тому прагне до духовно-ідеологічної мобілізації колективної активності, відповідного формування мотивації та критеріїв винагороди (схвалення, визнання, вплив, авторитет). Керівництво розглядає її як персоніфікацію, уособлення ціннісних орієнтацій, а не технології діяння або матеріалізованих засобів досягнення мети.

Узагальнюючи, можна сказати, що тип керівництва в організації у значній мірі залежить від типу управління соціальною системою в цілому. У тоталітарному і репресивному суспільствах переважає формалізм; в суспільстві – з розвиненими товарно-грошовими відносинами і ринково орієнтованою етикою – утилітаризм; ідеократичне суспільство схильне до ідеологічної конверсії суспільних відносин, в тому числі керівництва в організаціях; демократичне суспільство – з орієнтацією на цінності розвитку. Воно надає особливого значення особистій харизмі своїх лідерів, у тому числі осіб керівного складу.

Сполучення і певна комбінація участі, ініціативи, інтеграції і керівництва визначає клас соціальної організації.

Відповідно до уже вироблених принципів аналізу, ці класи можна поділити таким чином.

1. Примусова соціальна організація. Вона чужа індивіду, його інтересам, індивідуальному проекту, прагненню до участі та ініціативи. Зате схильна до насильницької інтеграції. Тільки в такий спосіб тут долається взаємне відчуження особи, групи, соціогрупової структури і формально-адміністративної структури, а також групи і організації.

2. Для інструментальної соціальної організації теж характерна зовнішня, переважно формальна, включеність індивіда в діяльність. Але примус тут доповнюється винагородою, маніпуляцією, особистою поведінкою.

3. Інтегративна соціальна організація являє собою систему відносно осмислених і відчутних на особистому рівні людських зв’язків. Проте акцентованість на соціально-психологічному згуртуванні людей може шкодити оперативності дій та ефективності роботи.

4. Представницька соціальна організація є найбільш досконалою за критеріями соціального розвитку. Вона функціонує як єдиний у своїх ідеях, помислах і діях колектив, усвідомлює себе як особливу спільноту. Свою приналежність до неї кожен член організації відчуває як особисте покликання.

Така організація орієнтована виключно на усвідомлення і висловлення колективних (в ідеалі – всезагальних) інтересів. У більшості випадків вона відчуває