Реферат
з політології
на тему:
Сучасні ідеї на сучасному рівні
Українська політична думка першої половини XX ст.
Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873-1924 рр). На його думку, "державна самостійність є головною умовою існування нації". Він пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить максималістське гасло: "Україна - для українців!". Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського "Самостійна Україна" "була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми". У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
У політичній думці 20-30-х pp. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків, зокрема:
·
державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький),
·
інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько),
·
консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський),.
В. Липинський(1882-1931рр.) є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:
ь
політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;
ь
особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;
ь
суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;
ь
реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;
ь
в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.
Політичне кредо В. Липинського - "до української нації через українську державу". Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.
Д. Донцов (1883 -1973 pp.) увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:
Ш
вольовий принцип;
Ш
постійне прагнення до боротьби за незалежність;
Ш
романтизм і фанатизм у національній боротьбі;
Ш
синтез національного та інтернаціонального;
Ш
необхідність виховання нової політичної еліти;
Ш
орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.
Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.
Український правник, політолог С. Дністрянський (1870-1935 pp.) відомий як автор проекту конституції ЗУНР, а також праць "Загальна наука права й політики", "Погляд на теорії права і держави", "Нова держава'' та ін. Як представник державницького націоналізму, С. Дністрянський відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних кордонах. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення. Він вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин.
У Радянському Союзі до середини 60-х років негативно ставилися до політології. Вважалося, що політика вивчається в рамка історії КПРС, філософії, політичної економії, наукового комунізму. З середини 60-х років ставлення до науки про політику почало змінюватися. 5 січня 1965 р. в газеті "Правда" була опублікована стаття "Про політичну науку", в якій Ф.М.Бурлацький обґрунтував право вчених розглядати, формулювати нові ідеї реконструкції тодішньої держави на загальнолюдських цінностях, на принципах демократії і свободи. Вчені, які досліджували ці проблеми, об'єдналися в Асоціацію політологів Радянського Союзу, що створювало можливості для ширшого спілкування із зарубіжними колегами, формування вітчизняної політичної науки.
На сучасному етапі в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, відбувається інтенсивний процес становлення науки про політику. Окреслено предметне поле науки, визначено проблематику й методи досліджень. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Останнім часом вийшли друком окремі праці, навчальні посібники та підручники. Поряд із журналами "Політика і час", "Віче" з'явилися нові часописи відповідного профілю – "Політологічні читання", "Політична думка", "Розбудова держави", "Людина і політика" і "Нова політика". Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут українсько-російських відносин, ряд суспільно-політичних центрів і кафедр політології вищих закладів освіти. Створено Українську академію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію молодих політиків і політологів.
Отже, політична наука в Україні поступово посідає відповідне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності.
Вивчення природи суспільної ідеї та універсальних механізмів її реалізації в політичній, культурній, соціально-економічній сферах є особливо актуальним напрямом з огляду на зростання ролі інформації та інформаційних технологій в глобалізованому, віртуалізованому соціумі, для якого дедалі ширше використовуються поняття „психологічна війна”, „гуманітарний ресурс”, „концептуальна влада” тощо. Винятково важливою цю проблему для української політичної думки робить те, що сучасний стан суспільної свідомості в нашій країні характеризується ознаками інтелектуальної деградації, світоглядної невизначеності, вразливості щодо інформаційних атак і провокацій. Усе це є наслідком незавершеності процесу формування нової української ідентичності у головних її проявах – політичному, громадянському, культурному, психологічному. Така ідентичність не може бути сформована інакше, як через засвоєння переважною частиною населення певної сукупності суспільних ідей, донесених і витлумачених засобами масової комунікації. На шляху до вирішення сформульованого таким чином завдання ми опиняємося перед необхідністю її теоретичного і методико-практичного обґрунтування.
Визначальними для інтерпретації комунікативної сфери є положення та аналітичний інструментарій, сформовані на основі інформаційно-кібернетичної парадигми (Н. Вінер, У. Р. Ешбі та ін.). В межах цієї традиції розроблено понятійний апарат і методичні підходи, що реалізуються у сфері соціальної комунікації: соціальна інформатика (Ю. Канигін), інформаційна