Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та ін-валідів в інші шпиталі при монастирях і церквах, виділяла на лікування і догляд певні кошти із загальновійськового скарбу. Лікували та доглядали хворих у шпиталях ченці.

Із загибеллю Січі шпиталь запорожців при Межигірському мона-стирі передбачалося перетворити на інвалідний громадський буди-нок. Проте останній було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї було відкрито військовий госпіталь. У 1787 р. у день наміченого відвідання Межигір'я царицею Катериною II шпи-таль запорізьких козаків з невідомих причин згорів. Архів монасти-ря згорів ще раніше — у 1764 р. Цим і пояснюється, чому фактично нічого не відомо про організацію і роботу цього шпиталю [58, с. 153-163].

З бурхливим розвитком промисловості у другій пол. справа соціального захисту переходить поступово до рук держави, яка заходами соціального законодавства втручається у приватні стосунки праці й вимагає соціальної охорони робітників і службовців на випадок хвороби, інвалідності, на старість тощо. Твориться окреме законодавство обов'язкового соціального страхування працівників.

Перші закони для охорони промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією у 1854 р., проте тільки в гірничій промисловості, а її на землях України майже не було. У 1902 р. подібну охорону передбачено для залізничників.

Окремі закони передбачали охоронні заходи при працевлаштуванні жінок і дітей. Для всіх цих справ були створенні так звані промислові інспекторати (1883 р.). Перші закони для організації посередництва у влаштуванні на працю були ухвалені у 1907 р. А у 1867 р. була вперше створена «організація для представництва професійних інтересів робітників і службовців» (профспілки). Законом 1887 р. введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці). А з 1888 р. - на випадкові хвороби. 1906 р. - обов'язкова охорона службовців (пенсійне й інвалідне). Сільське населення та робітники села ніяким страхуванням не користувалися.

Російська Імперія у справі соціального захисту була відсталою країною. Щойно 1912 р. створено фабричні каси хворих для обов'язкового страхування на випадок недуги. На Україні ці каси були створені тільки на Донбасі і в деяких більших містах.

Під Польщею законом 1924 р. поширено австрійське страхування від нещасних випадків і на ті українські землі під Польщею, що до 1914 р. належали до Російської Імперії. У 1927 р. видано закон про пенсійне і інвалідне страхування службовців (також у разі безробіття). 1933 р. було уніфіковано закон про соціальне страхування як робітників, так і службовців.

На українських землях під Румунією було чинне румунське. соціальне законодавство з 1912 р. Найпоступовішим було соціальне законодавство в Чехо-Словаччині. На Закарпатті до 1924р. був чинний угорський закон 1907 про обов'язкове страхування робітників від хвороби, інвалідності й на старість. 1924р. введено уніфікаційний закон для всієї Чехо-Словаччини, який пізніше кілька разів змінювано й доповнювано. 1929р. введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.

В усіх цих державах, крім обов'язкового соціального захисту, існувало також не обов'язкове забезпечення різних родів порядком угод з приватними товариствами. Обов'язкове - ґрунтувалося на співдії застрахованих робітників і службовців у вигляді сплачування внесків у визначеній законом висоті. У деяких випадках ці внески сплачували працедавці (при страхуванні від хвороби і від нещасних випадків при праці). У творенні фондів безробіття брала участь також держава бюджетними дотаціями.

В СРСР відкинули концепцію співдії застрахованих, а на її місце введено державне соціальне забезпечення. Варто відзначити, що поняття «соціальний захист» не вживалось на теренах СРСР, замість нього використовувалось поняття «соціальне забезпечення».

Соціальне забезпечення в СРСР – це система державної та громадської допомоги особам, які втратили працездатність і не мають джерел для існування. Включає різні види забезпечення – пенсії та допомоги, безплатне утримання громадян у будинках – інтернатах для пристарілих та інвалідів, забезпечення інвалідів автотранспортом, протезуванням, санітарно – курортним лікуванням тощо. Право на матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби й втрати працездатності гарантувалося ст. 120 Конституції СРСР.

Фонд соціального забезпечення твориться із забезпечених відрахувань з прибутків підприємств і організацій у встановленому законом розмірі і прямих асигнувань з державного бюджету. Але реально, соціальне забезпечення творилось за рахунок коштів з бюджетів усіх рівнів. Державне соціальне забезпечення складається з соціального забезпечення у вужчому розумінні і з соціального страхування робітників і службовців. Але у дійсності воно не є страховим, бо робітники не вплачують жадних страхових внесків. З фонду соціального забезпечення виплачуються допомоги для тимчасово непрацездатних робітників і службовців, вагітним жінкам, а також пенсії. Існують пенсії на старість, інвалідність і в разі втрати годувальника (їх отримують непрацездатні члени родини, що були на утриманні померлого робітника, службовця, військового). Крім цього, існують ще пенсії за вислугу років; їх отримують учителі, лікарі, ветеринари, аґрономи, військові, робітники культури та ін. державні службовці, які відслужили передбачену законом кількість років. Вікіпедія – вільна енциклопедія. Стаття – Соціальне забезпечення. - http://uk.wikipedia.org/

Пенсійне забезпечення декларативно введено в СРСР негайно після революції, а насправді ж, поступово в поодиноких галузях народного господарства. Так що лише від 1937р. охоплено пенсійним забезпеченням усіх робітників і службовців. Законну основу соціального забезпечення творить Закон «Про державні пенсії» № 760-XI від 14.07.1956р., Конституція СРСР від 07.10.1977р. та Закон СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» № 1480 від 15.05.1990р. та ряд інших