Звернення до витоків української державності, аналіз її розвитку в добу середньовіччя, нової і новітньої історії переконує, що вектори української геополітики мають природний, об'єктивний характер, пов'язаний з географічним положенням держави, іншими природними факторами, особливостями культури, історії, менталітету народу, його соціальних ідеалі і цивілізаційних прагнень.

Проблеми геополітики як невід'ємні атрибути державності ми розглянемо через історичні періоди державного існування.

Розглянемо витоки і особливості формування геополітичних векторів України від перших українських держав до сьогодення. Найголовнішою спрямовуючою геополітики київських князів була "одвічна вісь" "північ-південь". Влучно писав про цей процес М.Грушевський, називаючи його "чорноморської орієнтацією, яка визначалася тим потягом, що непереможно пхає взагалі всі народи у всі часи на полудень, до сонця. в легші умови існування" [ ]. Саме ця ідея надихає сьогодні Україну та інші зацікавлені держави на те, щоб спільними зусиллями утворити Бально-Чорноморську дугу співробітництва, торгівлі і транспортних коридорів.

Важлива особливість геополітичного положення середньовічної Київської держави полягала в тому, що вона народжувалась, так би мовити, між двома світами – грецько-візантійським і західним. Саме тому в княжу добу одночасно формуються декілька векторів геополітики. С.Василенко писала: "домінуючою була орієнтація на південь, що збігалася із загальним просуванням етносу в процесі його розвитку і колонізацій вільних територій уздовж північно-південної осі українських річок" [ ]. Такий напрямок мав велике значення для піднесення рівня і культури українського суспільства. Другим вектором геополітики Київської Русі був східний. У часи княжої доби він не був провідною, домінуючою, самостійною політикою держави, а скоріше мав другорядне, підпорядковане значення. У цьому напрямі здійснювалася завойовницькі походи, але головною метою його був захист країни від численних набігів кочових племен і народів, в тому числі і татар. Але цей напрям не одержав широкого поширення. В.Василенко відзначає, що однією з найголовніших традиційних орієнтацій української геополітики є західний вектор. Грушевський пише так: "...в міру того, як слабли зносини чорноморські – з Балканськими країнами, Візантією, Малою Азією, в ХІІ і ХІІІ віці, зносини з німецькими землями набрали все більшого значення" [ ].

Але важливо підкреслити, що часи західний напрямок не має такого доленосного значення, як сьогодні. Насамперед тому, що країни Західної Європи у цивілізаційному плані відігравали тоді зовсім іншу роль, набагато скромнішу.

Аналізуючи місце Галицько-Волинської держави в Європейському просторі, показано, що вона по праву стала наступницею Київської Русі, зберігала і продовжувала основні вектори її політики. Галицько-Волинська держава – це перша українська держава, в якій західний напрям набув найбільш широкого і змістовного наповнення, став домінуючим. Але можна було спостерігати і східний вектор, стратегія якого була нав'язана завойовницькими силами, монголо-татарською ордою і носила суто оборонний характер.

Отже, геополітичний аналіз української історії від Київської Русі до Галицько-Волинського князівства дає нам підстави зробити висновок, що завдяки своєму географічному розташуванню українські землі вже в ранню добу Середньовіччя зазнали різних культурних впливів як з Візантії, так і з Західної Європи.

Українська геополітика Козацько-гетьманської держави мала різні вектори і їх пріоритетність дуже швидко змінювалася. В пошуках допомоги для здобуття державної самостійності гетьмани зверталися по черзі до всіх своїх сусідів: Польщі, Москви, Туреччини, Швеції, Криму. Козацька держава проіснувала майже півтора століття. Вона добре вписувалася в Європейські політичні та культурологічні процеси. "Нова українська культура, яка формувалася за козацькі часи в опозиції до наступу католицизму, набувала все більш діалогічного характеру, була відкритою до залучення надбань західноєвропейської цивілізації" [ ].

Під час існування Гетьманщини відбулося відновлення українських державних інституцій, власної суверенної геополітики, православної віри, було створено військо, укладено Конституцію. У ті часи Україна відігравала важливу роль у загальноєвропейському культурному процесі між Заходом і Сходом. Український геополітик І.Лисяк-Рудницький назвав Україну першим "вікном у Європу". Як відомо, через Україну приходили до Москви передові культурні впливи та ідеї. На довгий час основною орієнтацією української геополітики стає вимушений курс на співробітництво з Росією. Але обмеженість, нерівноправність та насильницький характер цих зв'язків робити їх неефективними і безперспективними.

Підсумовуючи розгляд подій другого періоду, роблячи аналіз української політики того часу, можна виділити таку її особливість, як надзвичайну строкатість геополітичних орієнтацій і швидку зміну їхньої пріоритетності.

Важливі зміни в політичному житті українців відбулися в ХХ ст., особливо у 20-ті роки і в наш час. Українська революція 1917-1920 рр. стала значною подією у житті українського народу на шляху до створення незалежної держави – УНР, яка існувала невеликий час. "Після революції 1917-1920 рр. в українському суспільстві лишився лише пануючий геополітичний вектор – промосковський, характер і зміст якого нав'язувався центром і стримував подальший розвиток України" [ ].

Значна активність українців спостерігається під час революції 1917-20 років; в період "українізації" як відповідь на "автомізацію" України у складі СРСР з 1922 року, обмеження її державного статусу в умовах утворення тоталітаризму; під час національно-визвольних змагань; і нарешті, після проголошення незалежності України на початку 90-х рр., коли Україна почала розробляти свою власну геостратегію.

Таким чином, аналізуючи в історико-політологічному плані українську зовнішню політику, можна зробити такі висновки:

По-перше, починаючи від часів Київської Русі формуються основні вектори української зовнішньої політики, в тому числі північ-південь. У подальшому розвитку українського суспільства істотну роль починає відігравати західна