Отже, Україні потрібно активно працювати на всіх економічних напрямах, у тому числі на східному і використовувати для цього всі можливі інструменти. У цьому контексті наше членство в СОТ, утвердження зони вільної торгівлі і на цій основі більш сприяти клімату економічних взаємовідносин з країнами СНД.

Але щоб не перешкодити перспективам приєднання до ЄС, Україна не хоче себе зв'язувати жодними інтеграційними угодами зі своїми східними сусідами. Україна залишається вірною своєму "європейському вибору".

Та на відміну від України, що зробила свій "європейський вибір", ЄС жодним натяком не дав зрозуміти, що й він зробив свій відповідний "український вибір". Наприклад, керівник відділу співробітництва з Україною Фонду Фрідріха Еберта Віфрід Шнайдер-Дерес відзначає, що "між ЄС і Україною не існує жодного збігу поглядів щодо розвитку їхніх стосунків у довгостроковій перспективі. Офіційно проголошеною метою нинішнього українського уряду є повне членство в ЄС, в той час як ЄС бачить в Україні одного з "партнерів", а не "потенціального члена" [ ]. Такої ж думки дотримуються і Р.Бетцун, постійний представник Німеччини при Організації з безпеки та співробітництва в Європі, який каже: "Для ЄС асоційоване або навіть повне членство України в ЄС не стоїть на порядку денному" [ ]. Угода про асоційоване членство України в ЄС містить положення про створення зони вільної торгівлі з ЄС. Але навряд чи витримають нині українські підприємства конкуренцію з товарами країн ЄС, що без будь-яких обмежень вихлюпуються на внутрішній український ринок.

З вище сказаного можна сформувати мету України, що полягає у праві домогтися для себе режиму вільної торгівлі з Росією та іншими членами СНД, тобто безмитно і без будь-яких обмежень продавати свої товари на російському і євразійському ринках, одержуючи при цьому енергоресурси з Росії без експортних мит та ПДВ, за цінами, що застосовуються у розрахунках між членами Співтовариства або за внутрішніми російськими цінами, за якими отримує газ і нафту Білорусь.

Отже, складається враження, що зона вільної торгівлі з Росією і іншими членами СНД потрібна Україні як деяка тимчасова підмога для подолання економічних труднощів. Але щоб стати хоч би асоційованим членом ЄС, Україні потрібно створити зону вільної торгівлі з ЄС, а не з Росією.

2.3. Відносини США і України.

Після розпаду СРСР США намагалися встановити взаємовигідні відносини з колишніми радянськими республіками, не забуваючи при цьому свої стратегічні інтереси. Як заявив У.Крістофер: "США зацікавлені встановити з пострадянськими країнами принципово нові взаємовідносини, що ґрунтувалися б не на силовому, а на економічному чинникові, котрий стає основою нинішнього світовпорядкування і складається з трьох блоків: західних держав на чолі з Америкою, європейських на ґрунті франко-німецького альянсу і азіатського угрупування з поки що невизначеним лідером" [ ]. Незалежній Україні у Вашингтоні відводили особливу роль і місце у зовнішньополітичній діяльності США , враховуючи економічний потенціал України. Але зокрема, нестабільність молодої суверенної системи певною мірою спричинила неоднозначність ставлення до неї однієї з найстабільніших держав. З іншого боку, далося взнаки те, що "Захід, заохочений таким раптовим падінням комунізму, не був належним чином готовим до участі у розв'язанні подібної комплексної проблеми системного перетворення країн радянського типу" [ ].

Щодо перспектив становлення нових держав, то Україну Вашингтон зарахував до групи країн, політичні та економічні ознаки котрих залишатимуться несформованими протягом десяти і більше років [ ]. При цьому ця група має такий вигляд: на першому місці Росія, а за нею всі інші – Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан та інші.

На початку дев'яностих США слабко підтримували українську незалежність. Після проголошення незалежності України США вважали, що суверенітет цієї країни має залежати від її готовності здати ядерну зброю. Ця політика суперечила політиці щодо колишніх комуністичних країн, бо їхній суверенітет ніколи не обумовлювався. Через місяць після здобуття незалежності України відбувся візит Голови Верховної Ради України Л.М.Кравчука до США. Відбулися перші переговори в Адміністрацією США про співробітництво у галузі економіки, науки і культури. 23 січня 1992 р. в МЗС України відбувся обмін нотами між Україною та США про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі. Подальшому зміцненню американсько-українських відносин сприяли візит до США президента України Л.М.Кравчука та його переговори з президентом США. Під час візиту було досягнуто домовленості про надання Україні економічної та фінансової допомоги, надання довгострокових кредитів. Але серйозною завадою на шляху розвитку двосторонніх відносин залишалася наявність на території України ядерної зброї. США відмовлялися мати серйозну справу з країною, доки вона не погодилася здати ядерну зброю, а Росії таких вимог не ставили. Позиція Вашингтона до молодої української держави формувалася у фарватері традиційних стереотипів зовнішньої політики, припасованих до звичного "балансу сил", що й спричинило появу "ядерного" українського чинника як своєрідної реакції на несподівану появу державоутворення. Наразі цей вектор став домінантним у ставленні США до України, котра розглядалася як суб'єкт, що загрожує "світовому порядку". Адміністрація Б.Клінтона погрожувала припинити фінансову підтримку Україні. Відверто силовий тиск викликав логічний спротив в Україні. Американські політики не врахували, що для українського загалу важить ядерне питання: воно асоціюється з національною безпекою, тобто проблемою суверенності. Хибність американського підходу до незалежної України в тому, що "за океаном, так само як в Москві, не збагнули, наскільки серйозно ставляться українці до своєї державності" [ ]. На прес-конференції (перед