Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше захо-дить у суперечність з його результатами.[38,340]

Водночас партія, яка завоювала більшість місць у парламенті, за загальною кількістю поданих за неї голосів може поступатися іншій партії. Така ситуація двічі складалася в післявоєнні роки у Великобри-танії. При застосуванні правил мажоритарних систем відносної більшості теоретично можливе і таке, що одна з партій в масштабах усієї країни одержить, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але разом з тим не здобуде жодного мандата.

Мажоритарні системи відносної більшості суттєво впливають і на політичну поведінку населення під час виборів. Наприклад, у Великобри-танії вважають, що у частини виборців існує так званий синдром втраче-ного голосу. Побоюючись, що в разі голосування за кандидатури «третіх партій» їхній вибір не відіб'ється на кінцевому результаті або об'єктивно полегшить обрання небажаного для них кандидата, потенційні виборці таких партій голосують за кандидата тієї з двох головних партій, програ-ма якої ближче до їхніх поглядів. Іншими словами, частина виборців діє за принципом «обирати найменше з двох лих». Існування синдрому втраченого голосу посилює позиції двопартійної системи там, де вона скла-лась, або прискорює біполярне розмежування виборчого корпусу. Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевер-шує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і наперед установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% і т. д.). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%).

Вибори за мажоритарними системами, як правило, проводяться в одномандатних округах.[42,672]

Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні системи. Головна відмінність їх в тому, що вони ґрунтуються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів.

Ідеї пропорційного представництва також мають свою історію. На початку 40-х років XIX ст., їх почали запроваджувати у Франції і Швейцарії. Трохи пізніше ці ідеї, стали популярними в наукових і політичних колах майже всіх європейських країн. Поступово вони знайшли своє відбиття і в законодавстві. Нині пропорційні виборчі системи є найбільш поширеними в розвинутих країнах.

Форми пропорційного представництва характеризуються різно-манітністю. Важко знайти дві країни, де б ці форми збігалися в деталях. Однак усі без винятку форми такого представництва мають певні спільні риси і грунтуються на двох началах. Це - необхідність визначення так званого виборчого метра та існування умовної передачі голосів. Виборчий метр (квота) — це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата за пропорційними виборчими системами. Використовуються різні методи визначення метра, більшість з них пов'язала з досить складними математичними підрахунками. Умовна передача голосів — це обов'язкове зарахування голосів, поданих за кандидата понад кількість, і визначену виборчим метром, іншому кандидату, який не набрав необхідного числа голосів. Умовна передача голосів вносить штучний елемент у пропорційне представництво.

Пропорційна система є більш прогресивною та демократичною. Вона застосовується під час формування парламен-тів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.[30,429]

За цією системою мандати по кожному виборчому округу розподіляються відповідно (пропорційно) до кількості голо-сів, поданих за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випад-ках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку. За пропорційною системою пе-редбачається створення великих округів, від кожного з яких обирається кілька депутатів. Чим більші округи, тим вираз-ніше проявляються переваги пропорціоналізму.

Пропорційний розподіл місць може здійснюватися як на основі методу виборчої квоти (виборчого метра), що являє собою частку від ділення кількості поданих голосів на число належних для конкретного округу мандатів, так і на основі інших методів. Квота може визначатися як для кожного ок-ругу окремо, так і для всієї країни в цілому.

Найпростіший спосіб визначення квоти — ділення за-гального числа поданих по конкретному округу голосів на кількість мандатів, що підлягають розподілу.

Розподіл мандатів між партіями в окрузі здійснюється діленням кількості одержаних ними голосів на квоту. Скіль-ки разів квота вміститься у кількості одержаних партією го-лосів, стільки мандатів і отримає остання. Решта мандатів передається партіям, що мають найбільшу кількість голосів, яка утворилася після першого ділення — "метод найбільшої остачі". Застосовуються також інші методи.[49,73]

Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбу-вається за двома правилами.

Перше — це правило "зв'яза-них ("жорстких") списків". Сутність його полягає у тому, що порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо пар-тія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються від-повідно перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання.

Друге правило — правило "вільних ("гнучких") списків" — ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості вияви-ти своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх пріз-вищ цифрами (чи іншим способом) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу і т. ін. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

Як за мажоритарною, так і