Трапляються формальні сполучення мажоритаризму і про-порціоналізму. Наприклад, в Австралії нижня палата парламенту оби-рається за мажоритарною системою абсолютної більшості, а верхня — на основі пропорційного представництва. Змішані виборчі системи поширені в зарубіжних країнах.[25,255]

Характеризуючи пропорційні і змішані виборчі системи, слід за-значити, що законодавство багатьох країн містить положення, які об'єктивно зумовлюють фактичне порушення пропорційного представництва. Найбільш характерним прикладом таких положень є норми, що рег-ламентують застосування так званих відсоткових застережень. Зокрема, у ФРН в розподілі мандатів на основі пропорціоналізму мають право бра-ти участь лише ті політичні партії, які одержали не менше 5 % голосів їх загальної кількості у масштабах усієї країни або провели в депутати своїх кандидатів не менше, ніж у трьох територіальних округах. Така практика характеризується в німецькій юридичній літературі як «заго-роджувальний пункт». Якщо зважити на то, що відсотковому застережен-ню на конкретних виборах можуть не відповідати кілька партій, значна кількість виборців залишитеся практично не представленою.

Положення про відсоткові застереження можна знайти в законо-давстві більшості країн, де прийняті пропорційні та змішані виборчі сис-теми. Розглянуте й інші обмеження пропорційного представництва зви-чайно пояснюються потребами не розпорошувати політичні сили в парла-ментах і тим самим забезпечити стабільність уряду.

Подібні застереження об'єктивно сприяють зміцненню позицій ве-ликих партій і звужують сферу діяльності інших.[24,325]

У цілому ж значення будь-яких виборчих систем не треба абсолю-тизувати. Вони звичайно сприймаються лише як спосіб наближення до більш-менш справедливого представництва і в жодному разі не як метод досягнення ідеального результату. Отже, кожна країна вправі вибирати ту виборчу систему, яка їй найбільш підходить, будь-то мажоритарна, пропорційна чи змішана.

1.4 Міжнародні стандарти виборчих процесів.

До визначення поняття “міжнародних стандартів” є різні підходи, основною ідентифікаційною ознакою яких є визначення джерел міжнародних стандартів. Часто міжнародні стандарти ототожнюються з міжнародним правом, поділяючи “мінімум міжнародних правових стандартів” на три категорії:

- цілі або завдання, що визначаються міжнародним правом;

- права і обов’язки особи і політичних партій та груп;

-поєднання ----специфічних обов’язків, програмних зобов’язань і відповідальності та прав, що є обов’язковими для держави.

Інший підхід до міжнародних стандартів (правда, у даному випадку йшлося не про виборчі стандарти) поділяє джерела міжнародних стандартів на чотири категорії: перша – це універсальні міжнародні акти, прийняті ООН; до другої та третьої належать документи регіонального характеру: акти, прийняті в рамках європейських міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ) та документи Співдружності Незалежних Держав (СНД); четверту групу складають двосторонні міжнародні договори України, в яких є відповідні норми.

Під міжнародними стандартами виборів будемо розуміти загальноприйняті вимоги, закріплені міжнародними угодами або встановлені міжнародними організаціями, що визначають принципи та оптимальні форми провадження виборчих процедур з метою якнайповнішої реалізації виборчих прав громадян. Міжнародні стандарти виборів не варто ототожнювати виключно з міжнародним правом, оскільки джерелом міжнародного права, як загальнообов'язкових норм поведінки держав, є рішення ООН; проте, міжнародно-правові норми, що врегульовують питання виборчого права, є складовою міжнародних стандартів виборів.[42,670]

Першим документом, який закладав основи міжнародного виборчого права, була Загальна декларація прав людини (прийнята 10 грудня 1949 року). Декларації містила такі виборчі стандарти:

1) періодичність виборів;

2) загальне і рівне виборче право;

3) рекомендація таємного голосування як найоптимальнішої форми реалізації виборчого права (але не абсолютизуючи останню).

Стаття 21 Декларації говорить про те, що:

„ 1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які необхідно проводити за умови загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.”[2,12]

7 березня 1966 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Статтею 5 Конвенції було визначено, що країни – підписанти зобов’язалися заборонити і ліквідувати расову дискримінацію при реалізації політичних прав, у тому числі права брати участь у виборах.

16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Даний пакт є примітним з того огляду, що документ не лише окреслив міжнародно-правове розуміння громадянських і політичних прав, встановив їх перелік, а й запропонував Факультативним протоколом механізм контролю за їх дотриманням в країнах-підписантах.

Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року визначала, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації … і без необґрунтованих обмежень право і можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно вибраних представників;

б) голосувати і бути вибраним на дійсних періодичних виборах, що відбуваються на основі загального рівного виборчого права при таємному голосуванні і що забезпечують вільне волевиявлення виборців.[4,40]

Наступним етапом формалізації міжнародних виборчих стандартів став Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру ОБСЄ, учасники якого віднесли вільні вибори до “числа елементів справедливості, що істотно необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості, рівних і невід'ємних прав усіх людей”, а волевиявлення людей на вільних, чесних, періодичних і непідроблених