Г. Ейгер у своїй праці «Інформаційний аспект мовленнєвих актів: на шляху до якісної теорії інформації» виділяє наступні аспекти інформації в вигляді опозицій: релевантна – нерелевантна, нова – ненова (відома), актуальна – неактуальна, цікава – нецікава, адекватна – неадекватна, достатня – недостатня, закрита – відкрита, експліцитна – імпліцитна, та ін [53, 12]. Графічно це зображено в додатку В. Саме із експліцитною та імпліцитною інформацією пов’язані поняття прямих та непрямих комунікативних актів, відмінність між якими проводить Теорія мовних актів, основні ідеї якої були викладені англійським логіком Дж. Остіном в курсі лекцій, прочитаному в Гарвардському університеті в 1955 році і опублікованому в 1962 році під назвою «How| to| do| things| with| words|» (російською мовою цей курс був опублікований під назвою «Слово як дія». У прямих мовних актах з метою впливу використовуються конструкції, в яких прямо виражається бажання адресанта до виконання певної дії адресатом. Непрямим можна назвати всякий комунікативний акт, як мовний, так і невербальний, дійсна мета якого не виражена явно [35, 106]. Відома з риторики фігура мови, названа риторичним питанням, - це теж непрямий мовний акт, оскільки риторичне питання задається не для того, щоб отримати у відповідь яку-небудь інформацію, а для того, щоб констатувати факт або висловити думку. У цьому сенсі до непрямих мовних актів можна віднести натяки, алюзії, інсинуації та інші способи непрямого інформування. Використання непрямих мовних актів дає змогу «розв’язати руки» авторові повідомлення, дозволяючи йому, якщо це знадобиться, сказати, що він мав на увазі лише буквальний зміст сказаного. З іншої сторони, непряма форма впливу, як правило, підвищує етикетність комунікативного акту, оскільки один із головних принципів ввічливості полягає в наданні адресатові більшої міри свободи реагування.

Теорія мовних актів також наводить принципи комунікативної взаємодії, а також правила (постулати, максими), що забезпечують їх дотримання. Перш за все, як і будь-яка ефективна діяльність, комунікативна діяльність підкоряється принципу раціональності, або принципу економії зусиль, який полягає в тому, що, бажаючи досягти деякої мети, людина вибирає таку дію, яка дозволить досягти цієї мети швидше і з мінімальними затратами зусиль і ресурсів. Найважливішим спеціальним принципом, який лежить в основі цілеспрямованої комунікації, є принцип комунікативної співпраці, сформульований американським логіком Полом Грайсом в його знаменитій серед лінгвістів роботі «Логіка і мовне спілкування». Цей принцип свідчить: «Здійсни свій внесок в розмову на даній її стадії так, як цього вимагає прийнята мета або напрям розмови, в якій ти береш участь» [18, 205]. І хоча даний принцип був сформульований для усного спілкування між конкретним адресатом і адресантом в єдиному тимчасовому інтервалі, він легко може бути поширений і на випадок масової комунікації та зв’язків з громадськістю, оскільки різноманітні організації також вступають в комунікативну взаємодію із різними соціальними групами, щоб зрештою сприяти вирішенню різноманітних проблем, що виникають в процесі функціонування сучасного суспільства. Тому, тут діє принцип комунікативної співпраці і правила, які підтримують цей принцип Грайс називає максимами. Це максими кількості інформації (повідомляй не більше і не менше інформації, чим та, яка потрібна на даній стадії розвитку комунікативного процесу); максими якості інформації (повідомляй лише те, що вважаєш істинним і для чого у тебе є достатні підтвердження); максима відношення (те, що повідомляється повинне бути релевантним, тобто, як мінімум, мати відношення до обговорюваної проблеми); максими способу (повідомлення повинне бути ясним, недвозначним і послідовним). Оскільки аудиторія чекає від PR-спеціалістів дотримання цих правил, їх демонстративне порушення породжує імплікатури – домислення інформації, не висловленої в явному вигляді.

Цілий ряд ефективних механізмів комунікативного впливу заснований на використанні імпліцитної інформації, тобто інформації, яка представлена в повідомленні в прихованому вигляді. Мова йде про такий спосіб передачі інформації, при якому вона в явному вигляді не виражається, але при необхідності витягується адресатом під час інтерпретації повідомлення [37, 98]. Адресат може використовувати при цьому свої знання про оточуючий світ і соціальні стереотипи, уявлення про традиції мовного етикету чи про мовні стратегії і наміри адресанта, дані про властивості мови, яка використовується або інших семіотичних систем.

У лінгвістику поняття “імплікація” прийшло з логіки і як філологічний термін є багатозначним та нестійким, чим і пояснюється складність проблеми імплікації. Під імплікацією розуміється особливий спосіб передачі інформації, яка не отримує прямої вербалізації, але яка індикується експліцитними вербальними та невербальними елементами.

Широке й різноманітне коло питань, що стосується імпліцитного (прихованого) у мові (мовленні), привертає увагу дослідників. Незважаючи на це, нез’ясованими залишаються питання психологічних, логічних, когнітивних та інших основ імпліцитності, механізмів її виявлення, типів невираженості їх співвідношення, способів і закономірностей «кодування» імпліцитного мовцем та «декодування» слухачем і багато інших. Такий стан дослідження, зрозуміло, впливає й на те, що саме поняття прихованості не має усталеного визначення у лінгвістичних словниках, енциклопедіях по-різному трактують термінослова «імпліцитний», «імпліцитно», «імпліцитність» у наукових працях. Мовна імпліцитність справді багатовимірне явище, яке охоплює мовознавчі й логічні аспекти.

У своїй праці «Проблема імпліцитного (логіко-методологічний аналіз)» В.Багдасарян не послуговується