Дослідник наголошує також на функціональному (мовленнєвому) моменті, зауважуючи, що «проблема імпліцитного стає очевидною, коли ми ставимо такі питання, як: що говорить ця людина і що вона хоче сказати цим, що вона має на увазі, який прихований смисл, підтекст її слів» [5, 49]. Проте мовленнєвий аспект у нього значною мірою підпорядкований логічному. За В.Багдасаряном, «імпліцитними можуть бути як цілі судження і навіть міркування, так і менші одиниці мисленнєвого змісту, виділені за яким-небудь принципом». Якраз перевага логічного підходу до імпліцитного підводить автора монографії до висновку, за яким «експліцитними чи імпліцитними бувають думки, а не мовні одиниці, але думки не самі по собі, а в своєму стосунку до засобів мовного вираження [5, 50].

Слушно вказуючи на важливість, необхідність вивчення імпліцитного, В.Багдасарян дещо применшує потребу з’ясування сутності експліцитного. Для нього питання про експліцитне в принципі збігається з питанням про вираження думки в мові взагалі, у процесі якого імпліцитне є лише специфічним допоміжним, додатковим аспектом. А тому експліцитне не є науковою проблемою, на відміну від імпліцитного.

У зв'язку з цим одразу виникає питання: «Чому експліцитне як вираження думки в мові взагалі не є науковою проблемою?» Адже мовлення – це, зрештою, не просто говоріння, а спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови, кодування інформації мовними знаками, які, власне, забезпечують вираження думки в мові, інакше кажучи, те, що В.Багдасарян уважає експліцитним. З огляду на те, що експліцитний спосіб вираження наслідків мислення – це комплекс складних проблем, для розв’язання якого лише складаються певні теоретичні й експериментально-практичні передумови, експліцитність сприймається як самоочевидний факт, що не потребує жодних пояснень. Крім того, певна нечіткість у трактуванні експліцитного щодо імпліцитного породжує суперечності в інтерпретації останнього.

Важливість всебічного дослідження проблеми імпліцитності не тільки не знімає, як здалося В.Багдасаряну, питання про експліцитність («вираження думки в мові взагалі»), а навпаки, виявляє такі моменти експлікації, без з’ясування яких важко очікувати несуперечливого висвітлення певних аспектів прихованості семантики, тих додаткових імпліцитних компонентів смислу, що забезпечують поглиблення, розширення інформативності знакових лінгвоодиниць у мовленні, комунікативній діяльності.

Звернемо увагу на висвітлення проблеми імпліцитного у праці “Думка і речення” В.Мороза. Зокрема, учений переконує, що «з’ясування співвідношення думки і речення тісно пов’язане з аналізом того явища, яке прийнято називати домислюванням» [31, 124]. При цьому він уважає російський термін «подразумевание» недостатньо точним для окреслення всього того, що «не отримує вираження при формулюванні речення, але міститься в самому акті мислення», однак не пропонує іншого терміна. Він акцентує увагу на тому, що «вчення про думку дає підстави лише умовно розрізняти судження і речення. Зовнішнє мовленнєве оформлення судження називається реченням, а речення з його прихованими компонентами становить собою судження» [31, 126].

І В.Багдасарян, і В.Мороз аналізують певні аспекти прихованого, поєднуючи логічний і певною мірою мовознавчий підходи – логіко-лінгвістична інтерпретація, оскільки увага зосереджується на смисловій імпліцитності висловлювань. Категорія імпліцитного розкривається в площині співвідношення мислення й мови як особливий непрямий (посередній) спосіб вираження думки, який спирається на прямий, експліцитний, а також як прихований (глибинний) шар домислюваного змісту, який носії мови осягають у комунікативних процесах за допомогою експліцитного, контексту та інших чинників. Саме домислювання (у трактуванні В.Мороза насамперед неусвідомлюване) висувається на перший план і вважається явищем, яке значною мірою виявляє специфіку імпліцитного.

В своїй праці «Аналіз вислову в прагматичному аспекті|висловлювання|: передумови і особливості інтерпретації» А. Федосєєва висловлює думку про те, що слід розмежовувати випадки, коли адресант, вимовляючи|виголошуючи| якийсь вислів||висловлювання|, має на увазі саме| те, що він говорить, від випадків, коли значення вислову|висловлювання| виражене|виказане,висловлене| імпліцитно| і може бути виявлено лише за допомогою процесу експлікації|, а це неможливо зробити у відриві від контексту. У першому випадку адресант прагне вплинути якимось чином на адресата|; він прагне зробити це шляхом спонукання останнього виявити його намір здійснити|зробити,виявити,чинити| таку дію; нарешті|урешті|, він прагне спонукати адресата виявити його намір, опираючись на власні знання|із| правил, що лежать в основі створення висловів|висловлювання|. У випадках же імпліцитного| вираження адресатом|вираження| своїх думок|гадка| зміст|вміст,утримання| вислову|висловлювання| може бути сприйнятий неоднозначно. Це особливо виявляється при натяках, іронії, метафоричному вживанні|вжиток,використання| і в деяких інших випадках. Саме дані вислови, на думку А. Федосєєвої,|висловлювання| є|з'являтися,являтися| найцікавішими з точки зору прагматики [45, 322].

Прагматичні значення можуть бути виражені|виказані,висловлені| лише за допомогою мови|промова|. Серед таких значень необхідно зазначити|накликати| вплив на реципієнта, спонукання|спонукання| його до дії, формування оцінок і думок, інформування реципієнта про що-небудь, запит інформації і так далі. Змістовні можливості|спроможність| вислову|висловлювання| ще більш зростають, якщо він поміщається в контекст, несумісний з|із| тим, в якому було б реалізовано пряме значення вислову|висловлювання|. Неспівпадання прямого комунікативного значення синтаксичної структури з|із| контекстом і ситуацією мови|промова| сприяє осмисленню співвідношення прямого і прихованого значень. Тільки|лише| у взаємодії цих двох компонентів