Навіть більше, в плані соціології чи історії було б марним намагання проклас-ти чітку межу між застосуванням військової сили державами, аби утвердитися, та застосуванням цієї самої сили проти зовнішніх ворогів. Становлення й розпад ім-перій або навіть націй припускають, що ворог, зовнішній на початку протистоян-ня, стає, зрештою, співвітчизником або що, навпаки, співвітчизники воюють між собою, бо якась частина з них бажає відокремитися й утворити, в свою чергу, не-залежну окремішність. Ця безперервність факту не вступає в суперечність з посу-тньою відмінністю, але, щоб показати цю відмінність, треба було б звернутися до методів, чужих для американської школи: чи то до аналізу абстрактного значення людської діяльності, а чи то до розмірковування про саму історію. Бачення люд-ства, починаючи від племен і проходячи через національні держави аж до світо-вої імперії, спотворене необгрунтованим узагальненням. Розширення зон сувере-нітету — це тільки зміна масштабу всередині якоїсь історії, природа якої залиша-ється незмінною; державна уніфікація людства означала б перетворення історії, а не в історії. А що реалістична школа обмежується критикою моральних чи юридичних ілюзій, то ці концептуальні сумніви є вкрай серйозні. Та коли реаліст виступає в ролі теоретика, коли він силкується подати не грубий образ, а відретушований портрет, раціональний начерк політики між державами, тоді в нього виникає по-треба в чітко визначених відтінках. Міжнародна політика, як і будь-яка політика, є бо-ротьбою за владу. Що ж до кінцевих цілей міжнародної політики, то влада завжди є її найближчою метою. Поняття «найближча мета» сумнівне: якщо си-ла не є остаточною метою, то найближча мета може розглядатися тільки як засіб. Позаяк прагнення влади є визначальним елементом міжнародної політики, як і будь-якої політики, то міжнародна політика є політикою сили». Та коли правда, що прагнення влади відіграє ту саму роль у міжнародній політиці, що й у будь-якій політиці, оригінальність політики сили між націями зникає. Інтереси, до яких схиляється влада й яким вона служить, є на-стільки розмаїтими й багатогранними, наскільки є можливими соціальні цілі членів цього суспільства. Всі суспільні порядки мають однакову природу зарубіжної політики. Суть національного інтересу була постійною впродовж тривалих періодів історії. Річ у тім, що всі елементи, ідеальні й матеріальні, які утворюють сутність національно-го інтересу, підпорядковуються вимогам, які не схильні швидко змінюватися, «від яких залежить виживання нації та збереження її ідентичності». Спільні риси будь-якої дипломатико-стратегічної поведінки цілком формальні, вони зводяться до егоїзму, до розрахунку сил, до різноманітної суміші лицемірства та цинізму. Водночас упадає в око фальшивість другого речення: інтерес націй нібито не змінюється швидко, бо вимоги виживання держави є відносно сталими. Навіть коли надати виживанню вузького значення і якоюсь мірою матеріального — уни-кнення винищення населення та збереження незалежності держави,— то інтерес націй може, всі це знають, через кілька років зажадати цілковитого розриву союз-ницьких угод, бо друзі перетворюються на ворогів (Радянський Союз, що 1942 р. був вірним союзником Заходові, 1946 р. перетворився на смертельну небезпеку), а вороги — на друзів (дружба Заходу з Німеччиною Аденауера прийшла на зміну і неприязному ставленню до Третього райху). Навіть більше, в різнорідній системі опоненти ідеології ворожого табору, цілком очевидно, не дотримуються однако-вої концепції національного інтересу, що й уряди, вони вдалися б до зовсім іншої і дипломатії, якби прийшли до влади. Що для нас тут важливо, то це визначення мети, яку повинна ставити перед собою стратегія Заходу; цю мету визначають