Ні античний світ, ні Азія, ні сучасна Європа не знали тривалого періоду між рівновагою та імперією. Греко-латинська цивілізація Середземномор'я після три-валих періодів смути розвинулася до імперського миру. В Азії три великі циві-лізації по черзі існували в умовах миру рівноваги та миру імперського. В Японії мир рівноваги ретроспективно розглядається як феодальна роздрібненість, тому що імперський мир династії Токугава перейшов у громадянський мир, чому спри-яла гомогенність культури та інституцій. Імперська єдність, запроваджена в Китаї понад дві тисячі років тому завдяки вирішальній перемозі, яку одна з держав здо-була над своїми суперниками, не залишила місця для іншого розвитку подій, як чергування періодів розпаду та періодів відновлення, громадянських воєн і ім-перського миру, що водночас був і миром громадянським. Що стосується зовніш-ньої політики, то імперія вагалася між обороною за Великим муром і можливос-тями експансії. Переможена монголами, потім маньчжурами, вона ніколи не вхо-дила (аж до XIX сторіччя) в перманентну систему міжнародних відносин між рівними. Що стосується Індії, перед тим як вона підпала під британську зверх-ність, то вона ніколи повністю не знала чогось подібного до миру сегунів або миру Серединної імперії, проте не вдалося їй також розвинути й систему рівноваги, яку можна було б порівняти з системою рівноваги грецьких полісів або євро-пейських держав.

У формальному плані, історичний простір або об'єднується під владою однієї сили чи одного суверенітету, або фраґментується на автономні центри рішень та дій. У першому випадку ми говоримо про вселенську імперію, у другому — про держави-суперниці. Система рівноваги з багатополярною конфігурацією прагне стабілізувати відносини між політичними утвореннями, які визнають одне одно-го, й обмежити конфлікти, що виникають між ними. Але в реальній дійсності конфлікти, в ту чи в ту історичну епоху, завжди набували таких масштабів та ін-тенсивності, що партнери-суперники, які належали до однієї цивілізації, здавали-ся непримиренними ворогами, відповідальними за спільну руїну, кожному, хто знає історію тих сторіч, які збігли між часом учасників і часом спостерігача, май-бутнім перших і минулим другого.

Класифікація миру водночас пропонує нам більш формальну і більш загальну класифікацію війн: «досконалі» війни — тобто ті, які відповідають політичному уявленню про війну, є міждержавними, в них беруть участь полі-тичні утворення, які взаємно визнають існування та леґітимність одне одного. Ми назвемо наддержавними або імперськими війни, які мають за мету або своїм наслідком цілковите знищення певних її учасників і утворення єдності вищого рівня. Ми назвемо інфрадержавними або інфраімперськими війни, які мають своєю ставкою збереження або розпад якогось політичного утворення, національ-ного або імперського. Міждержавні війни перетворюються на імперські, коли одна з дійових осіб міжнародної системи, добровільно чи ні, встановлює свою гегемонію або свою владу над суперниками в разі перемоги. Міждержавні війни мають тенденцію розростатися в гіперболічну війну, коли одна з дійових осіб прагне здобути нищівну перевагу в силах: таким був випадок Пелопоннеської війни або війни 1914 — 1918 рр. Насильницький характер конфлікту може бути спричинений не особливою ефективністю військової техніки, не пристрастями воюючих сторін, а гегемонією співвідношення сил. Саме величина ставки — свобода грецьких по-лісів або незалежність європейських держав — розпалює войовничий дух. Великі війни часто позначають перехід від однієї конфігурації до іншої, від однієї систе-ми до іншої, і сам цей перехід пояснюється багатьма причинами. В загальному розумінні, не можна приписувати війнам якоїсь категорії того або того конкретного характеру. Війни інфрадержавні або інфраімперські, війна євреїв проти Риму, шуанів проти Революції, війни за відокремлення південних штатів, визвольні війни в Алжирі, в яких б'ються між собою організована влада і народи, що не хочуть їй підкорятися, часто належать до найбільш жорстоких; во-ни є, в певних своїх аспектах, війнами громадянськими, а надто в тих випадках, коли офіційна влада має перевагу. Схожим чином, війна стає імперською, коли од-на з воюючих сторін бере собі за гасло транснаціональний принцип, і міждержав-ний конфлікт заряджається політичними пристрастями. В таких випадках ворог стає водночас і чужинцем, і ідейним супротивником (або єретиком, або зрадни-ком). Проте було б небезпечно надто наполягати на цих абстрактних поняттях. Лю-ди не завжди бувають зацікавлені в збереженні політичного утворення, до якого вони належать, або історичної ідеї, що її уособлює їхня держава. Є політичні ут-ворення, які переживають самих себе, і є ідеї, позбавлені смислу. Та навіть якби ці категорії й визначали нещадний характер ворожнечі, ця остання не детермінує ані тривалості бойових дій, ані поведінки бійців.

Обидві ці формальні типології вимагають, щоб ми продовжили аналіз. Як-що три види миру, рівновага, гегемонія та імперська влада, мають за принцип мо-гутність, то напрошується запитання, а чи немає іншого принципу миру, окрім мо-гутності? Якщо війни конкретно не визначаються за своїм міждержавним, над-державним або інфрадержавним характером, то виникає запитання, за якими іншими ознаками можна їх визначити? Почнімо з цього останнього запитання. Численні класифікації війн можливі й були запропоновані. І хоча жодна з них не уявляється цілком очевидною, багато, мабуть, мають певну практичну цінність. Не є також очевидним, що розмаїття війн