Є звичним говорити про війни феодальні, про війни династичні, про війни національні, про війни колоніальні. Всі ці вирази дають зрозуміти, що спосіб внутрішньої організації спільнот накладає свій відбиток, надає свого стилю воєн-ним стосункам між політичними утвореннями. Справді-бо спосіб організації впли-ває на визначення, якщо не визначає цілком, умов, за яких виникають конфлікти, та ставок, що в них розігруються, розуміння державними діячами того, що закон-не і що незаконне, їхніх поглядів на дипломатію та війну. Принцип леґітимності, якщо ми повернемося до попереднього виразу, відповідає водночас на два запитан-ня: хто керує державою? Якій державі мають належати така-то територія чи такі-то люди? Війни мають безпосередній стосунок до принципу леґітимності, який па-нує в тому просторі й часі, в якому вони виникають. Принцип леґітимності ство-рює нагоду для конфлікту або є його причиною. Взаємини васал-сюзерен наклада-ються одні на одні таким чином, що виникають суперечності. Воля до влади й мо-гутності спонукає певних васалів не виконувати свої зобов'язання. Межі легітим-них дій дуже важко точно визначити, коли стільки підданих мають у своєму роз-порядженні певні військові засоби і зберігають певну свободу рішень. Поки тери-торії та люди належать певним правлячим династіям, ставками у війні є або якась провінція, що за неї сперечаються два суверени, вдаючись до аргументів права чи гармат, або трон, на який претендують два монархи. З того дня, як колективна свідомість починає визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни стають національними незалежно від того, чи дві держави претендують на одну й ту саму провінцію, чи народ розділений між двома традиційними політич-ними утвореннями, хоче утворити власну державу. І нарешті, якби опінія завтра визнала, що доба націоналізму завершилася, й економічні або мілітарні вимоги ве-ликих політичних утворень повинні бути на першому місці для підданих, тоді війни набули б такого імперського характеру, якого вони раніше ніколи не мали. У нашу епоху завойовники відчувають потребу виправдовувати свої дії, з погляду моралі або історії, у власних очах.

Принципи легітимності спричиняють три види конфліктів: ті, що виникають із множинності можливих інтерпретацій, ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом, ті, що є наслідками самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил. Претензії англійського короля на трон Франції належать до першої категорії, як і непримиренні претензії Німеччини та Франції на Ельзас, землю, населену людьми германської культури та діалекту, що в середні віки належала імперії, а потім була завойована Людовіком XIV, землю, чиє населення в 1871 р. бажало за-лишитися французьким. У 1914 р. територіальний статус Європи являв собою ком-проміс між національною ідеєю і спадщиною династичних прав. Поділена Польща, багатонаціональні імперії Австро-Угорщини та Туреччини були справою минулих сторіч і не відповідали ідеям сторіччя нинішнього. Але будь-яка переміна націо-нального статусу таїла в собі небезпеку порушення рівноваги. Охоронці євро-пейського порядку належали минулому і, можливо, вони трудилися задля миру. Прихильники національної ідеї, по суті, працювали на війну, хоч нібито й прагну-ли миру. Немає потреби нагадувати про численні випадки, коли якийсь правитель, аб-солютний монарх або демократична республіка бажали «округлити» свою тери-торію, щоб поменшити кількість міждержавних конфліктів. Тенденція виправдо-вувати свої дії, прагнення до легітимації більше створюють оказії для суперечок, аніж дають змогу поставити стосунки між державами на правову основу. Навіть якби перманентна нестабільність матеріальних даних (економічних, політичних, демографічних) не вимагала безперервного відновлення хисткої рівноваги, неми-нучий розвиток історичних ідей накладав би на державних діячів тяжке завдання примиряти мінливі імперативи справедливості з постійною необхідністю збере-ження рівноваги. У світлі цього аналізу стає ще очевиднішим, чому знавці кла-сичного права проводили різницю між війнами законними і війнами справедли-вими, полишаючи на моралістів завдання визначати категорії справедливості й за-кликаючи правителів не ставити свого ворога поза законом. В певні періоди конфлікти ідей і суперництво могутностей нерозривно переплітаються. Іноді прагнення до національної або державної могутності панує над релігійною або ідеологічною вірою, іноді буває навпаки.

Спільний прогрес техніки виробництва і техніки нищення вводить принцип миру, відмінний від могутності, якому звичай уже дав свою назву. Мир страху — це такий мир, який панує (або панував би) між політичними утвореннями, жод-не з яких неспроможне (або не спромоглося б) завдати супротивникові смертель-ного удару. В цьому розумінні, мир страху може бути також кваліфікований як мир безсилля. Коли між політичними утвореннями панував традиційний мир, мо-гутність кожного визначалася спроможністю накинути суперникові свою волю через застосування або загрозу застосування сили. В атмосфері ідеального миру страху між суперниками більше не буде нерівності, бо кожен із них володітиме термоядерними бомбами, які, впавши на міста іншого, вигублять мільйони лю-дей. Чи можна ще говорити про більшу або меншу могутність, про рівновагу чи нерівновагу тоді, коли сторона, яка має термоядерні бомби і засоби їхньої достав-ки, хай навіть найменш досконалі, може завдати своєму ворогові втрат, що будуть непропорційно великими супроти вигод нехай там якої перемоги? Мир страху фундаментально відрізняється від