Політичні утворення мусили б спочатку відмо-витися від прагнення підкорити собі території, що перебувають поза межами їхнього суверенітету, або чуже населення. Ця перша умова не є ні абсурдною, ні навіть нездійсненною. Уявімо собі людей, свідомих своєї національності, тобто політично-культурної спільноти, до якої вони хочуть належати; чого б тоді керівникам держав прагнути приєднувати примусом групи людей, які почувають себе тут чужинцями, або забороняти їм обирати собі національність за власним бажанням? Потрібно, щоб політичні утворення не прагну-ли ані розширювати свої територіальні володіння, ані побільшувати свої ресурси, матеріальні або людські, ані нав'язувати іншим свої інституції, ані втішатися найп'янкішою з перемог — гординею панувати. До задоволення, породженого повагою до якогось принципу леґітимності, має додатися небажання суперничати за землю і за людей, за силу і за ідеї, за своє самолюбство. Задо-волення буде тривалим і сталим за умови, що воно буде загальним. Іншими словами, мир задоволення передбачає, що довіра буде загальною; та-ким чином він вимагає революції в міжнародних відносинах, революції, яка по-клала б край ері недовіри й відкрила б еру безпеки. Але ця революція, за умови навернення душ, повинна зачепити й інституції. Тобто мир, опертий на загальне задоволення і взаємну довіру, видається мені ефективно можливим тільки в тому випадку, якщо політичні утворення знайдуть заміну безпеці, що гарантується застосуванням або загрозою застосування сили. Таку заміну може дати вселенська імперія, оскільки вона скасує автономію центрів ухвалення рі-шень. Панування закону, в розумінні Канта, теж було б такою заміною настільки, наскільки держави погодилися б підкорятися рішенням арбітра, суду або якоїсь асамблеї і не сумнівалися б у тому, що така покора закону є почесною для всіх. Вселенська держава і панування закону поняття не еквівалентні, перша вини-кає як результат здійснення політики сили, друге — як результат еволюції міжна-родного права. Але і перша, й друге мають своєю кінцевою метою скасування то-го, що було суттю міжнародної політики —суперництва держав, які мають за честь і за обов'язок самочинно творити справедливість. Слід, проте, зазначити, що ніколи не було міжнародної системи, яка охоплювала б усю планету. Часткові системи майже не знали іншого миру, як мир сили (мо-гутності). Якщо в певних зонах, у певні періоди, вгадувалися зачатки миру задо-волення, то відносини могутності, які існували в ширшій зоні, на вищому рівні, не дозволяють припустити, що принципом того миру було задоволення. Після 1945 р. ми спостерігаємо, як то там, то там пробиваються паростки миру страху (між Радянським Союзом і Сполученими Штатами) і миру задоволення (у Захід-ній Європі).

Мир, типи якого ми розглянули , визначався тільки як відсутність війни, а не за якоюсь позитивною якістю. Навіть мир задоволення не виводить нас за межі світу егоїзму. Було вже ска-зано, що за формулою Клаузевіца війна — це продовження політики іншими за-собами, а тепер виникає бажання обернути цю формулу: політика — це продов-ження війни іншими засобами. Але ці два висловлювання, з формального погля-ду, еквівалентні. Обидва вони виражають продовження суперництва і застосуван-ня засобів, по черзі насильницьких і ненасильницьких, для досягнення цілей, які не відрізняються за своєю суттю. Щонайбільше, можна твердити, що діапазон не-насильницьких засобів, які вважаються легітимними в часи миру, має тенденцію збільшуватися. Тому можна виділити кілька характерних оз-нак, одні з яких нагадують нам про мир страху, інші — про подвійну, історичну й ідеологічну, гетерогенність системи, яка поширилася майже на всю планету. Мир страху передбачає застосування стратегії, яку ми назвемо залякування. Кожна з двох великих держав, маючи у своєму розпорядженні приблизно еквіва-лентні засоби масового знищення, час від часу погрожує другій вдатися, в разі по-треби, до цих засобів як до останнього аргументу. Мир страху має особливі характеристики. Насамперед це його найперша фаза. Людство ще не призвичаїлося до цього нового світу, воно досліджує його навпомацки, неспроможне обійтися без цієї перманентності загрози термоядерної війни, не бажаючи привести цю загрозу в дію, невпевнене в тому, що вдасться протягом тривалого часу зберігати рівновагу між стратегічним застосуванням загрози термоядерного удару і її невиконанням. Якби рівновага страху була досконалою, в тому розумінні, якого ми надали цьому термінові вище, поняття рівноваги сил утрати-ло б усяке значення. Але теоретики і державні діячі не доходять згоди щодо цьо-го пункту. Гонитва винаходів спричиняє, слушно чи неслушно, глуху тривогу, що рівновага страху буде не менш хисткою, аніж колишня рівновага сил. З миром страху поєднується ідеологічне суперництво, характерне для всіх гете-рогенних систем. Сьогоднішні великі держави не можуть пра-вити спільно через несумісність їхніх інституцій та принципів законності.

Але міжнародна система сьогодні прагне перетворитися на планетар-ну й разом з тим традиційні типи набувають нового вигляду й взаємно наклада-ються та комбінуються, утворюючи надзвичайно складні сполучення.

Проаналізувавши працю Р.Арона, можна визначити, що найпершою характеристикою міжнародної системи є конфігурація співідношення сил, що включає в себе кілька аспектів : визначає якими є межі системи, розподіл сил між різними дійовими особами, спосіб розташування дійових осіб на географічній мапі. Дипломатична або стратегічна