1. Воно посилює роль науки й когнітивних цінностей як основної інституційної необхідності суспільства;

2. Перетворюючи ухвалення рішень на більш технічну процедуру, воно дещо безпосередніше вводить у політичний процес ученого або економіста;

3. Завдяки поглибленню існуючих тенденцій до бюрократизації інтелектуальної праці воно створює комплекс напруженостей для традиційних визначень інтелектуальних пошуків і цінностей;

4. Створюючи технічну інтелігенцію та розширюючи її чисельність, воно порушує вирішальні питання про ставлення технічного інтелектуала до літературного [ 29, c. 30-32] .

Таким чином, у підсумку поява нового типу суспільства ставить питання про розподіл багатства, влади й статусу, котрі є головними для будь-якого суспільства. Відтепер багатство, влада і статус є не вимірами класу, а цінностями, яких домагаються і досягають класи. Класи утворюються в суспільстві завдяки фундаментальним осям стратифікації. У західному суспільстві двома головними осями стратифікації є власність і знання. Поряд з ними є політична система, котра дедалі більшою мірою скеровує те й інше і започатковує тимчасові еліти .Будь-яка щойно виникаюча система викликає ворожість серед тих, хто відчуває її загрозу. Головною проблемою виникаючого постіндустріального суспільства є конфлікт, породжений меритократичним принципом, який є головним для локалізації становища в суспільстві знання. Так, напруга між популізмом і елітаризмом, котра вже є безперечною, стає політичним питанням у спільнотах. Інший комплекс проблем виникає з історичної незалежності наукової спільноти і суперечливих проблем, породжених її традицією автономії, її зростаючою залежністю від уряду в дослідницьких фондах і послугами, які вона змушена надавати. Ці питання спадають на думку в університеті, котрий є першорядною інституцією постіндустріального суспільства. І, нарешті, найглибші напруги є напругами між культурою, осьове спрямування якої є антиінституційним і антиномічним, і соціальною структурою, котра скеровується економізуючим та технократичним способом. Саме ця напруга і є тим, що, зрештою, і складає найфундаментальнішу проблему постіндустріального суспільства. На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками.

РОЗДІЛ 3. Вплив теорії Р.Арона на політичну науку початку XXI століття.

Науково обґрунтована і прагма-тична оцінка перспектив розвит-ку міжнародних відносин у XXI ст. вимагає глибокого проникнення в суть епохальних змін. Аналіз процесів міжнародного життя ми-нулого і сучасного дає ключ до осмислен-ня характеру і спрямованості тенденцій формування нового світового порядку, у котрій належить жити, знаходити своє місце та грати свою роль кожній державі . Глобальне структурування слугує головним індикатором і голоаним генератором внутрішньосистемної передудови мжнародних зв”язків . Будучи кінцевим результатом впливу зовнішнього середовища, тобто світового розвитку в цілому, на систему відносин між державами , зміни її базової структури проходять певні стадії сомоорганізації та відносно самостійно впливають на перехід від однієї форми світобудови до іншої. Тому особлива увага до трансформації глобальної структури міжнародних відносин, здебільшого до розташування сил, що змінюються , так званих “полюсів могутності” та впливу у світовій політиці та економіці, якими є ведучі держави та країни, що тяжіють до них, хоча “полюсне” вимірювання міжнародних зв”язків не повною мірою відображає їх різнохарактерність та різноманітність. Воно достатньо ефективне задля виялення параметрів глобального структоутворення . Це дає можливість скласти адекватне уявлення про послідовність зміни структурних конфігурацій міжнародних відносин та перспектив формування майбутнього світоустрою [ 60, С. 18-20] .

Міжнародні відносини склалися у глобальну систему тільки на початку XX століття, коли вони набули системної завершеності, всеосяжності цілісності структурного й функціонального взаємозв”язку, високого рівня сомостійності та енерційності, здатності повною мірою втілювати в собі , у властивих їм специфічних формах, загальні закономірності громадського розвитку, прямо чи опосередковано чинити істотний вплив на політику держав і на обстановку в усьому світі. Перед тим як піднятися на більш високий глобальний рівень, міжнародні відносини повинні були початково розвинутись до здатності утворювати хоча б обмежені системи на регіональному та більш низькому рівнях.

Протягом століть народами складалися ті чи інші сукупності відносин, але за своєю природою вони були ще дуже далекі від повномаштабних систем міжнародних відносин більш пізнього часу.

На зламі XIX та XX столітть вперше в історії склалась глобальна система міжнародних відносин . Змінилась якість та організація взаємозв”язків на світовій арені. Реальністю світового буття стала принципово нова спільність із своїм унікальними, спецефічними характеристиками, ідентичністю функціонування та трансформації. Увібравши в себе та інтегруючи завдяки складному опосередкуванню головні особливості історичної епохи, глобальна система міжнародних відносин сама стала справляти на неї, у порядку зворотнього зв”язку, власний, надзвичайно сильний вплив [ 14, С. 65-68] .

Беручи участь як один із важливих механізмів трансформації суспільства, глобальна структура міжнародних відносин сама піддається трансформації, внаслідок опосеред-кованого, в кінцевому підсумку, ви-значального впливу з боку більш ши-рокої системи, якою є загально-цивілізаційний процес з усіма його піднесеннями та спадами, успіхами та поразками. У сферу міжнародних відносин