Концепція реалізму тривалий час займала домінантну позицію серед політологічних теорій, які досліджують затосування сили між державами. Серед яскравих представників реалізму, особливо з огляду його практичного використання, можна назвати видатних державних діячів: Ф.Великого, Б.Хмельницького, Петра І, О.Бісмарка, У.Черчілля, Р.Ніксона та багато ін. Ще в Утрехтських угодах 1713 р. є посилання на можливість балансу сил у міжнародних відносинах, що багатьма дослідниками розглядається як початок міжнародно-правового оформлення балансу влади, наріжного каменя теорії реалізму[ 25, С. 12].

Можливість контролю часто асоціюється з володінням певними ресурсами (населення, територія, природні багатства, економіка, військова могутність, політична стабільність тощо). Одні країни за допомогою ресурсів можуть знайти оптимальний шлях їх застосування й ефективно впливають на інші, деякі – ні. Слід також пам’ятати, що джерела влади, як правило, постійно перебувають у динаміці. До того ж історичний досвід часто підтверджує справедливість висновку одного з класиків реалізму Г.Моргентау : держави, як і люди, завжди шукають влади, отже, стан миру – це утопія, реалізація якої імовірна лише за умов глобального балансу влади . Переважна більшість сучасних дослідників – “реалістів” під терміном “баланс влади” розуміють наступне:

Баланс влади як її розподіл - вчені вважають, що стабільність існує тоді, коли інші “актори” міжнародної політики не насмілюються виступати агресорами: війни спалахують тоді, коли замість одного гегемона на авансцену історії виходить інший. Проте це припущення, незважаючи на певну логічність, спрацьовує не завжди. Скажімо, ще у 1880-х рр. США обійшли Велику Британію за економічними показниками, а у 1895 р. між ними виникла гостра суперечка відносно кордонів у Південній Америці, але це не призвело до розв’язання війни ;

Баланс влади як, насамперед, процес здійснення політики балансування. Прихильники цієї тези вважають, що держава мусить діяти так, щоб жодна інша не прагнула війни, а якщо прагнула, то у невигідних для себе умовах. При цьому визначальним для кожної країни є посилення свого впливу та статусу в світовій спільноті. Як висловився лорд Пальмерстон (1848 р.), у Британії немає постійних друзів і ворогів, вона дбає тільки про свої інтереси. Проте у цьому підході є два головних, логічно суперечливих між собою посилання: структура міжнародної політики являє собою анархічну систему держав, та держави цінують свою незалежність над усе ;

Баланс влади як багатополярна система досягнення успіху не обов’язково мати максимум влади; можна вибрати інший спосіб досягнення мети, наприклад, увійти в коаліцію з більш сильною державою, альянсом і взяти участь у розподілі результатів їх перемоги. Існує інша альтернатива: підтримати більш слабкого партнера у боротьбі з сильним ворогом для збереження балансу сил або досягнення його нової композиції [ 25, 16-18] .

Наведений вище приклад узагальненого варіанта розвитку поглядів реалістів на тенденції змін у балансі розподілу влади впродовж історії не претендує на всебічність. В цій традиції є інші сучасні, не менш цікаві та достатньо перспективні концепції. Одна з них належить директору інституту стратегічних досліджень національного університету оборони США Г.Біннендійку.

Він небезпідставно вважає, що трансформація систем розподілу балансу влади між державами в новітній історії дозволяє зробити такі висновки:
- вони існують впродовж одного-двох поколінь;
- рухаються від гнучкості (багатополярності) до жорсткості (двополярності);
- провідною тенденцією в міжнародній системі виступає формування союзів держав проти держав-гегемонів, що народжуються або посилюються;
- більшість систем руйнуються в результаті великомасштабного конфлікту;
- політика американського нейтралітету (ізоляціонізму) спрацьовувала ефективно у ХІХ ст., але не у ХХ ст.;

- колективна оборона значно ефективніша, ніж колективна безпека.
Ключове питання для Біннендійка полягає у дослідженні можливостей подолання циклу війни (гнучкість – жорсткість – воєнний конфлікт). Він намагається відповісти на нього з огляду наступних глобальних “революцій”, що тривають у світі, та інтересів США.
Геостратегічна революція. Сформовані класи держав:
- демократичні, з розвинутою ринковою економікою та ліберальними цінностями;

- ті, що прямують до ринкової демократії;

- держави-вигнанці, в яких наявні загрозливі для справи миру тенденції з огляду рівня контролю держави над суспільними процесами, корупцією, криміналізацією тощо, доступу до технологій зброї масового ураження;

- держави, що руйнуються і потребують гуманітарної допомоги.
Дослідник, незважаючи на оригінальність моделі, обстоює традиційну реалістичну точку зору про державу як незмінний головний суб’єкт міжнародної політики, хоча і підкреслює досить помітну останнім часом тенденцію: недержавні “актори” стають джерелом транснаціональних загроз. На його думку, хоча відносини між “основними” державами постійно змінюються, вони є ключовими [ 5, С. 67-68].

Необхідно підкреслити, що реалісти спиралися і переважно спираються на три базові посилки:

міжнародна система залишається анархічною;

політичні діячі діють та приймають рішення насамперед з урахуванням національних інтересів;

могутність держави складається, головним