У реалістів найбільш вразливими для критики залишаються такі положення й підходи:

держава є головним і синкретичним “актором” (ця теза спирається на розуміння держави як цілісності, єдності, а не поєднання різних соціальних груп, які мають специфічні потреби і переслідують власні цілі й інтереси);

примат анархічності міжнародної системи поряд з абсолютизацією незалежності й суверенітету держав, які ігнорують ряд інституціональних, законодавчих та прагматичних обмежень, особливо в міжнародних відносинах, зростаючу взаємозалежність держав, глобалізацію світу і т. ін.;

раціоналізація процесів, механізмів та складових національної безпеки, яка принижує або ігнорує роль релігійних, етичних, культурологічних і т.д. факторів її забезпечення;

занадто прагматичний підхід до процесу досягнення національних інтересів у міжнародних відносинах, який неповною мірою враховує питання компетентності, прямоти, відвертості, надійності, легітимності, традиційності у стосунках держав.

В багатьох концепціях, де аналізуються структура й процеси міжнародної системи держав, є три базових поняття: “актори”, цілі та інструменти. У реалістів суб’єктами політики виступають держави, хоча ця ситуація динамічно змінюється (у 1945 р. - 50 держав, зараз близько 200). Все більш впливовими постають недержавні організації. Понад 12 транснаціональних корпорацій мають обсяг щорічних продажів, який перевищує ВВП більш ніж 50% держав світу. До цього додаються міжнародні інститути (ООН, Арабська Ліга, ОПЕК, Організація Червоного Хреста тощо), транснаціональні етнічні групи, міжнародні релігійні рухи, мафіозні, терористичні організації, наркотичні синдикати тощо. Критики реалізму слушно зауважують, що світ зараз занадто складний через економічну взаємозалежність, обмін інформацією, міжнародні інститути, транснаціональні суб’єкти світової політики. За цих умов військова сила не застаріла, але її роль, функції, об‘єкти застосування, ціна й ефективність змінилися, отже, традиційні підходи щодо її призначення не спрацьовують. Незважаючи на це, у реалістів є достатньо ефективний методологічний інструментарій, яким не можна нехтувати. Особливо це стосується можливостей аналізу міжнародних відносин, який запропонований К.Вольцем та Д.Сінгером. К.Гершман висловив думку, що демократичні держави більш стабільні й мирні, в той час як Є.Ростоу і його однодумці скептично зауважили, що це міф [ 63, С. 3-7].

Цікаві пояснення причин конфліктів лежать у площині аналізу між другим і третім рівнями. У будь-якій системі ми можемо сфокусувати увагу або на її структурі, або на процесах, що в ній відбуваються. Зокрема К.Вольц віддає перевагу структурі . Інші впливові теоретики (Хоффман) вважають, що цього недостатньо. Структура системи дозволяє виявити розподіл влади, а процеси, що відбуваються в ній, опиняються за межами аналізу. Крім того, структура системи інертніша за процеси, що не дає змоги в повному обсязі відстежити особливості змісту найдинамічніших трансформацій системи [ 9, С. 15] .

Незалежно від того , якої точки зору дотримуються дослідники, більшість з них підкреслюють, що в кінці XX століття світ переживає певний критичний період , який можна назвати “ точкою біфуркації ” , «перехідним віком», епохою невизначеності , “ переломності ”. Йдеться про період , коли проходять якісні зміни, які трансформують саму суть політичної системи світу. Варто зазначити , що подібні погляди належать тим хто поділяє неореалістичні ідеології . Г. Кісінджер пише , що світовий порядок і його складові частини ще ніколи не змінювалися так швидко , глобально і глибоко. Із розпадом двополюсності зникли головні силові імпульси відштов-хування та тяжіння як у багатополюсних взаємовідносинах, так і у світовому розвитку в цілому. Відновлюються неконфронтаційні фактори структуро-утворення. Глобалізація зближує держави та народи, створює єдиний простір для реалізації гігантського сукупного потенціалу цивілізаційного прогресу. На думку американських політологів неореалістичної школи, "могутність глобалізації вимірюється тими способами, якими вона стискує світ завдяки ринкам і комунікаційним технологіям" [ 9, С. 25-27] .

Звичайно, на рівні із названими існують і інші уявлення , щодо яких розвиток світу іде еволюційним шляхом не передбачаючи різких переходів і поворотів. Нові підходи і тенденції , які зауважують всі автори, є більш якісними , аніж кількісними, і з цієї причини радикально змінюють сформовану упродовж декількох століть звичну подлітичну структуру світу.

Отже , існує багато концепцій , підходів і спроб осмислення істотних характеристик політичної структури світу, тенденцій його змін на межі століть. В одних концепціях світ представляється все більш гомогенним , в інших теоретичних схемах світ виглядає поділеним або розколотим .

Конец формы

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОГО ВЧЕННЯ У ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ Р. АРОНА.

2.1. Теорія міжнародних відносин

У дусі політичного реалізму Р. Арон розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях “ Мир і війна між націями ” та “Клаузевіц : філософія війни ” . Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічними . З точки зору автора, міжнародні відносини спираються на об”єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами – воєнної стратегії та політичної гри. Добиватися балансу сил є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру – це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому разі не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм. Війна , як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Війни між цивілізованими країнами є не менш жорстокими, ніж війни між дикими племенами. Тому , що глибинною причиною війн