не суперечити один одному. В свою чергу, збіг або розбіжність стратегічних інтересів залежать від сфери їх реалізації. Стратегічні інтереси стосуються, перш за все, таких сфер, як військово-політична, економічна, зовнішньополітична. Рівень стратегічного партнерства у відносинах між країнами гарантується у тому разі, коли є збіг стратегічних інтересів у певній сфері або кількох сферах. Ситуація, коли одна країна має стратегічні інтереси в іншій країні у якійсь певній сфері, а та пов’язує свої стратегічні інтереси з іншою сферою, не може класифікуватись як стратегічне партнерство. Зазначені розбіжності в сферах стратегічних інтересів можуть призвести до певних суперечностей, розв’язання яких потребує певних поступок від обох сторін. В такій ситуації стратегічне партнерство буде мати переважно декларативний характер. У військово-політичній сфері основою для обопільних стратегічних інтересів може бути потреба у розв’язанні спільних проблем безпеки, а також необхідність протидіяти спільним загрозам і викликам [ 3, С. 31] .
Стратегічне партнерство у військово-політичній сфері може передбачати також надання воєнної допомоги на прохання країни-партнера та допомоги в розвитку і зміцненні його оборонної сфери. Хоча при цьому стратегічне партнерство не зобов’язує країну до таких дій, як це прийнято при союзницьких відносинах. Водночас стратегічне партнерство спонукає країни-партнери враховувати національні інтереси один одного та йти на компроміси задля досягнення спільних стратегічних цілей. В рамках стратегічного партнерства можуть підписуватись закриті і відкриті військово-політичні угоди як міждержавного, так і міжвідомчого характеру. Стратегічні партнери можуть координувати свою діяльність у досягненні спільних стратегічних цілей, та демонструвати спільну позицію з тих чи інших зовнішньополітичних або військово-політичних питань. Хоча, знову ж таки, такі дії їх ні до чого не зобов’язують [ 3, С. 31]
На думку Р. Арона ці три терміни однаково вартісні при аналізі могутності на всіх трьох рівнях, де воюють між собою мільйонні армії, та до рівня дипломатичного , на якому постійно супеаничають держави. Ця класифікація не так виражає універсально вартість твердження , як пропонує модель , що пояснює історичні зміни . Певні ситуації сприяють посиленню могутності того хто захищається , іншими словами створює перешкоди для завойовників : наявність гір, річок, великих відстаней, пустелень. Найчастіше , та сама територія , яка забезпечує відносний захист спільноти, водночас обмежує для неї можливісті зовнішньої інтервенції. “ Малі держави” вважають дарунком неба перепони , створені природою, оскільки вони ніколи не претендують на те , щоб грати провідну роль , а отже не зацікавлені в нарощуванні наступальної могутності. Таким чином оборонна могутність спільноти є функцією характеристик території, на якій вона живе. Держава , яка плекає великі амбіції, повинна покладатися на власні територіальні бар”єри , зберігаючи водночас можливості зовнішньої інтервенції. Статус великої держави був вигідним тією мірою , якою мирний взаємообмін на укладені угоди мали тенденцію відзеркалювати співвідношення сил. Мала держава, як правило поступалася великій , тому що та була сильнішою. Велика держава опинившись в ізоляції , поступалася перед волею коаліції, чий об”єднаний потенціал переважав власний [ 3, С. 507- 512] .
Визначаючи роль сили в практиці міжнародних відносин Р. Арон відзначає, що співвідношення сил фіксує також внутрішню ієрархію воєнних союзів. Але ця ієрархія необов”язково відбиває співвідношення могутності, де розташований найвище накидає свою волю тим, хто перебуває нище від нього. Відтоді як той, хто перебуває вище , стає непереможним застосовувати військову силу, він мусить удатися до зособів тиску, непрямих і часто неефективних , або до процедур переконування. Воєнні союзи завжди керуються великими державами, але мала держава нерідко затягує велику туди, куди та зовсім не мала бажання йти. Таким чином, ті політичні утворення , що їх беруть до уваги керівники великих держав, коли підраховують баланс сил, неодмінно мають бути повноправними членами якоїсь міжнародної системи. Структура міжнародних систем завжди є олігополістичною . В кожну епоху головні учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею. Досить було одному з її учасників змінити свій внутрішній режим, щоби змінився стиль, а іноді і курс міжнародних взаємин [ 3, С. 135-137] .
Р. Арон спробував проаналізувати міжнародні взаємовідносини незалежно від мо-ральних розмірковувань та метафізичних концепцій, узявши за відправну точку множину держав, тінь можливої війни, що ширяє над ухвалами урядів, звичні чи законні правила, що їх більш чи менш дотримуються високі сторони, але що їх ні-коли вони не витлумачують як такі, що виключають застосування сили з метою збереження «життєвих інтересів» та «національної честі». Цей аналіз був нейтральний, позаяк він переслідував мету зрозуміти факти (таким був розвиток упродовж століть взаємовідносин між державами), та суб'єктивний сенс (державні діячі, громадяни, філософи завше визнавали природну різницю між внут-рішнім порядком у державах-містах та порядком між державами-містами).
Дипломатико-стратегічне управління видалося своєрідною сумішшю. Воно є управлінням соціальним, його активні учасники, за винятком крайніх випадків, визнають гуманність один одного, навіть спорідненість між собою, й гадки не ма-ють, щоб якось негідно поводитися один з одним. Але воно є соціальним тоді, коли сила стає вирішальною в разі конфлікту й визначає засади того, що угоди закріп-лять як норму. Отже, в тому випадку, коли над дипломатико-стратегічним управлін-ням панує ризик приготування війни, воно підпорядковується — й не може не під-порядковуватися — логіці суперництва, воно забуває — й мусить забути — христи-янські чесноти в тому разі, коли ці останні суперечили б вимогам суперництва.
Подвійний характер взаємовідносин між політичними утвореннями випливає з