Виживання політичних утворень залежить, згідно з останнім аналізом, від рівноваги сил, а державні діячі мають право піклу-ватися передусім про націю, доля якої їм довірена. Необхідність національного егоїзму логічно походить з того, що філософи називають природним станом, який панує між державами.

На думку Р. Арона взаємини між державами аніскільки не можна порівняти зі взаєминами між тваринами в джунглях. Політична історія не є чисто природною. Дипломатико-стратегічне управління має тенденцію виправдовуватися ідеями, воно схильне ке-руватися нормами, підпорядковуватися принципам. Називають циніками тих, хто бачить у ідеях, нормах та принципах тільки личину сильної волі, без реальної ді-євості. Звинувачують у ідеалістичних ілюзіях тих, хто не визнає, що будь-який міжнародний порядок має підтримуватися силою. Ідеалістична ілюзія набуває різ-них форм залежно від характеру імперативів чи названих цінностей. Ідеологічний ідеалізм розглядає ту чи ту ідею, наче критерій, винятковий і самодостатній, спра-ведливий і несправедливий, наприклад, право народів розпоряджатися самим со-бою або ідея націй.

Перетворення історичної ідеї на територіальний статут не відбувається без певного сумніву чи то тому, що сама ідея має багато інтерпретацій, чи то тому, що вимоги безпеки заважають чесно її застосовувати. Ідеологічний ідеалізм не відповідає реальності: жодна держава не має одну ідею за якийсь абсолют, який увесь треба віддати в жертву; тут навіть є певна небезпека: невизнання стратегічних чи економічних потреб додає хистко-сті становищу, навіть якщо воно нібито відповідає самій ідеї. Та більшість держав вагається відверто зневажати ідею, на яку вони спираються, вдаючись у XX сто-літті до анексії народів, призвичаївшись утворювати незалеж-ні нації. Юридичний ідеалізм полягає в тому, що ухвалюються рішення чи надається чинності стратегії за якимсь правилом, більш-менш визначеним. Р. Арон наводив приклад, що американська міжнародна політика часто формувалася без приділення до-статньої уваги ролі сили та ролі національних інтересів. Не бажаючи заохочу-вати наївність того типу, яку називають "законним ідеалізмом" і яка полягає в до-вірі до тих абстрактних правил, які не мають засадничої підтримки. Нації часто-густо діють у партизанський спосіб, аби досягти негайних по-літичних цілей. Але велика частина міжнародного управління теоретично узгоджена з нормативними крите-ріями, якщо навіть вона задля цього суперечить найближчим інтересам і якщо власний довготерміновий інтерес хоче й повинен надати політичну підтримку уп-равлінню, яке відповідає міжнародному праву.

Законні чи напівзаконні формули, якими американські дипломати виказували певну політику або приховували відсутність тієї політики, вельми численні, до то-го ж добре відомі: принцип відчинених дверей у Китаї, невизнання змін за допо-могою сили, оголошення поза законом війни як політичного інструменту, колек-тивна безпека. Дві перші формули не претендують на те, щоб модифікувати голо-вні риси політики між націями, тимчасом як дві останні схиляються до цього, але всі чотири мають один і той самий характер: вони становлять собою абстрактні фрази, що подаються як нормативні, але вони позбавлені будь-якої ваги, бо не ви-словлюють ніяких реально випробуваних людською свідомістю вимог і не під-тримані ні силами, ні засадами. Тож ці формули не становлять собою прийнятні відповіді, ефективні розв'язання проблем, окремих чи вічних.

Принцип відчинених дверей призначався для того, щоб зберегти незалежність і територіальну цілісність Китаю, це була мета, що відповідала національному ін-тересові та ідеалові Сполучених Штатів. Одначе важкість полягала не тільки в ім-періалістичних амбіціях європейських потуг, а й у дезінтеграції колишнього ки-тайського порядку та у відсутності центрального уряду в Пекіні, здатного підпо-рядкувати собі всі провінції й здобути пошану в зарубіжних держав. А що нова династія не отримала б беззаперечного мандату неба, то неодноразове європей-ське втручання з метою одержання привілеїв чи зон упливу мусило б щоразу до-лати перешкоду «принципу відчинених дверей».

Р. Арон ще сміховиннішим називає принцип невизнання змін, упроваджених за допомогою сили. Анексовані народи не мають жодної вигоди від осуду, зробленого урядом Сполучених Штатів після завершеного факту. Люди знають, що врешті-решт між-народне право повинно підпорядковуватися фактові. Територіальний статус, у кін-цевому підсумку, взаконюється під час своєї дії. Кожна велика потуга, яка хоче за-вадити перемогам суперника, має озброюватися, а не вимагати заздалегідь його морального засудження та його справжньої поміркованості (таке значення має не-визнання змін, зроблених за допомогою сили).

Аналізуючи такі історичні події, як оголошення поза законом війни в пакті Бріана — Келлоґґа чи принцип колек-тивної безпеки висувають засадничу проблему чи можливо задумати й реалізувати юридичну систему, яка ефективно гарантувала б безпеку держав та відбирала б у цих останніх право чи-нити правосуддя одні над одними? Але один факт незаперечний: між двома мину-лими великими війнами такої системи не було й не було жодного шансу на її іс-нування. Політич-на рука уряду зобов'язана підтримувати законний процес. А муніципальна право-ва система, яку не підтримує взаємодія політичного корпусу, не існуватиме. Твер-дження, згідно з яким пакт Ліґи Націй та Паризький пакт поставили агресивні війни поза законом, видається перебільшеним, коли його вимірювати реальностя-ми міжнародної спільноти нашої доби. Це були вияви беззаконня.

Спроектований на політику між націями осуд агресивної вій-ни як такої має в собі традиційні труднощі для його застосування. Інакше кажучи, важко засуджувати морально чи з історичного погляду ініці-ативу застосування зброї з двох причин: ця ініціатива може бути єдиним засобом, щоб запобігти нападові в смертельному масштабі; жоден трибунал, судячи спра-ведливо, не спроможний сказати, які марні зміни є вкрай необхідними, й зобов'я-зати дотримуватися цих ухвал. Так само, якщо подумки