Період захоплення кроками парламенту в побудові нової Української держави поступово змінюється періодом прагматичних оцінок здатності парламенту відповідати новітнім викликам, бути рушійною силою соціальних і економічних перетворень. А саме таку роль парламент і не був здатний ефективно виконувати впродовж останніх років, до речі, як з точки зору рішень, що приймалися ним, так і з точки зору ефективності їх впровадження.

Парламент як представницький інститут суттєво поступається виконавчій владі за критерієм швидкості прийняття і впровадження рішень, оперативності реагування на проблеми, що виникають на здатність контролю за власними рішеннями. Самі собою ці недоліки вже надають переваги рішенням виконавчої влади. Водночас помножені на умови, в яких перебуває Україна, ці недоліки в очах людей зростають в геометричній прогресії.

Враховуючи соціально-економічну ситуацію, в якій перебуває Україна з часу здобуття незалежності, чимало прихильників жорсткої і швидкої перебудови економіки і суспільного життя, у тому числі й з-поміж представників політичної еліти країни, відвернулися від парламенту, посилили критику його рішень і здатності парламенту бути домінантним чинником необхідних реформ. Ще більше це було справедливо з огляду на повільність парламенту у прийнятті конкретних доленосних рішень, на постійні суперечки між політичними силами у парламенті і протиборство, що паралізувало його діяльність і спричинило постійні затримки у роботі. Досить неоднозначною була й оцінка діяльності парламенту як законодавчого органу, оцінка його законодавчих рішень.

Всі ці труднощі і недоліки у роботі верховної Ради України негативно впливали на авторитет парламенту в очах виборців, знизили довіру до його рішень. Руйнівним чинником, що позначився на авторстві парламенту, стали факти корупції, зловживання владою окремими народними депутатами України. Створення атмосфери вседозволеності породило у виборців відчуття, що парламент не здатний ефективно боротися з цими недоліками, як і бути на рівні тих вимог, які постають сьогодні.

Зниження довіри до парламенту зумовлене й суб’єктивними чинниками. Становлення парламенту України як молодої держави без сталих традицій у функціонуванні парламентської системи, призвело до того, що парламент як політичний, державний, правовий інститут сприймався як певна абстрактна модель, а тому відхилення від елементів цієї моделі, нехай навіть і суттєвих, можливий. Саме тому і суспільство, і парламент, і політичний істеблішмент країни не сприяли належною мірою активному наповненню парламентський функцій Верховної Ради України, їх розвитку, досить байдуже спостерігали за “відтинанням” багатьох прерогатив саме парламентської діяльності, насамперед у сфері парламентського контролю, за відмовою чиновництва, що представляє виконавчу гілку влади, співпрацювати з парламентом.

Не додало авторитету парламенту і політичних протистояннях в самому парламенті, між парламентом та іншими гілками влади, яке тривалий час паралізувало роботу з прийняття необхідних для держави, реформування економіки хаконів. З точки зору пересічного громадянина це доосить часто мало вигляд безплідних дискусій, створювало загальне враження про нездатність парламенту до рішучих дій, неспроможність його бути провідною силою реформування суспільства.

Певні проблеми реформування українського парламенту лежить у площині старих уявлень про місце і роль парламенту в системі органів державної влади; недостатній рівень парламентської культури і відсутність традицій парламентаризму, що стримувало динамізм його реформування, знижувало ефективність прогресивних рішень у цій сфері. Не були достатньо розвинені, наповнені сучасним змістом прогресивні парламентські форми контролю за діями уряду, кадровими призначеннями у сфері виконавчої влади. Не набула продовження робота з оптимізації структури парламенту, діяльності опозиції, лобіювання тощо.

Разом з тим слід зазначити, що доступ до розвитку українського парламентаризму цілком очевидний. Парламент України став невід’ємним демократичним інститутом державної влади, який забезпечує розвиок політичного плюралізму, гарантує демократичні засади функціонування суспільства і державної влади, є гарантією постійної уваги держави до питань забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Парламент є серйозною противагою автократичним тенденціям, звідки вони б не виходили.

На нинішньому етапі створені усі передумови для значного посилення ролі парламенту в суспільному і державному житті, для його провідної ролі у демократичних перетвореннях в Україні. Більше того, парламент має дати імпульс і стати реальним будівничим позитивних змін у суспільному і державному житті.

Розв’язання соціальних конфліктів через парламент, як свідчить світовий досвід, є найбільш ефективним, довготривалим чинником суспільної стабільності, оскільки в процес вирішення цих конфліктів включаються всі заінтересовані політичні сили, всі сторони цих конфліктів, а їх вирішення грунтується на загальнонаціональному законі.

Отже, виходячи з того, що в Європі та світі існують дві відмінні моделі організації державної влади залежно від реального місця парламенту в системі організації влади, обсягу і ваги його повноважень, міри впливу на інші органи державної влади, Україна має остаточно визначитись, якій з них віддати перевагу і спрямовувати розвиток парламентаризму у тому напрямі. Якщо одна з них побудована на принципі верховенства, домінування парламенту в системі державної влади, а відтак і вищості його авторитету, то друга, визнаючи за парламентом важливе, проте не домінуюче значення в системі органів державної влади, характеризується послідовним дотриманням меж компетенції парламенту як органу законодавчої влади, чітким проведенням принципу поділу влади, наявністю важелів стримувань і противаг між окремими гілками влади, в тому числі й щодо самого парламенту. Журавський В.С. З історичного досвіду формування парламентаризму в Європі та північній Америці // Вісн. ун-ту внутрішніх справ – 2001. – Вип. 12, ч. 1 – с. 159 - 166

Потребує вирішення ряд правових проблем українського парламентаризму,