Історія створення і становлення СПУ від 1991 року до сьогодні невідділь-на від загальної історії розбудови сучасної України. Робота по створенню Соціалістичної партії України розпочалася у складній політичній обстановці другої половини 1991 року. В цей період у ряді областей були створені ініціа-тивні групи. Перші установчі збори по створенню первинних партійних орга-нізацій відбулися в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Рівному та ряді ін-ших міст. У Києві такі збори ініціативної групи відбулися 18 вересня 1991 року. Був обраний оргкомітет у складі 20 осіб, який прийняв заяву про намір ство-рити „нову лівоцентристську політичну силу”. Розпочалася підготовка до пер-шого з'їзду партії. З самого початку її очолив неформальний лідер ініціатив-них груп, народний депутат України Олександр Мороз.

Установчий з’їзд нової партії розпочав свою роботу 26 жовтня 1991 року в м. Києві. В його роботі взяли участь делегації з усіх областей України. Гострі дискусії велися щодо назви нової партії. Після декількох голосувань було прий-нято рішення нову політичну організацію назвати - Соціалістична партія Укра-їни. Назва відображала суть партії, головним гаслом якої стало: „За соці-алізм, демократію, прогрес!". З’їзд прийняв декларацію про створення Соціалі-стичної партії України, програмну заяву, Статут, кілька інших важливих полі-тичних документів. З’їзд обрав керівні органи партії. Головою Політради СПУ було обрано Олександра Мороза, якого поправу можна вважати архітектом національного відродження і розвитку українського соціалізму ХХ-ХХІ століть.

Народився Олександр Олександрович 29 лютого 1944 р. в селі Буда, на півдні Київщини. Саме в цей день, пише він в автобіографії “німців вибили із села. До завершення Корсунь-Шевченківської операції ще було кілька тижнів, село перед цим не раз переходило з рук у руки, згоріло дотла, вціліло лише кілька хат під залізом, в т.ч. і наша, зведена дідом на початку століття на гроші, зароблені восьмирічним шахтарюванням. Як і на початку війни, наша чимала сім’я – батько й мати, дід і баба, четверо дітей разом з близькими та сусідами ховалися в погребі та бліндажі, викопаному передбачливим дідом на обніжку неподалік двору”.** Мороз О. Дорога, з якої не зійти... // Сільські вісті. – 1999. – 19 січня.

Батько пропрацював 40 років столярем-модельщиком на заводі. Мати тяжко працювала дома по господарству. “У сім’ї, панував культ праці і навчання. Малограмотні батьки мали навчання дітей за святість. Сини віддячували відмінними успіхами. А оскільки в школі йшли з дворічним інтервалом, то мені, найменшому, - згадує Олександр Олександрович, - природно, можна було ще до п’яти років навчитися читати і писати, запам’ятати вірші, а ставши школярем, з лету засвоювати все, що говорив учитель у нашому спареному – 1-3 класі.

Оскільки батьки постійно були зайняті роботою, нашим вихованням до певного часу займався дід. Метода його була спартанська. Ближча до домострою”.** Мороз О. Дорога, з якої не зійти... // Сільські вісті. – 1999. – 19 січня.

В школі Олександр, так само як і його старші брати вважався сильним учнем. Після її закінчення він стає студентом сільськогосподарської академії, яка вважалась одним з кращих інститутів. Учень і студент Олександр Мороз багато читав. “Перечитано майже все, - читаємо в його автобіографії, - що було в шкільних та сільській біблі-отеках, у вузівській "читалці", захоплен-ня періодом декабристів, поезією шес-тидесятників, прекрасною серією ЖЗЛ, світовою літературою. Більше двадця-ти років моїми постійними супутника-ми були "Юность", "Москва", "Литературная газета", "Вітчизна", "Дніпро", "Всесвіт". Близькі за інтонацією і те-пер мені твори Дімарова, Григорія і Григора Тютюнників, Кудієвського, Паустовського, Джека Лондона, Стельмаха, Распутіна, Драйзера, Астаф'єва, домаш-німи стали Гашек, Ільф і Петров, за-лишилося відчуття хвилювання від про-читаних у дитинстві десятків пригод-ницьких книжок, найглибший слід від Жюля Верна, Ф.Купера, "Старої фор-теці" Бєляєва, "Молодості" Бойченка та "Школи" Гайдара.

У шестидесятих роках здавалося зви-чайним захоплення поезією. Ритміка Роберта Рождественського видається мені і тепер винятковою, серед сучас-ної української поезії вирізняю Ліну Костенко, Андрія Малишка, Бориса Олійника та Шевченка Михайла. Тара-сових рядків знаю багато напам'ять. Небайдужість до поезії привела мене в літстудію при університеті, керовану Петром Кононенком, де в авторсько-му виконанні звучали твори початків-ців (і не лише) Володимира Підпалого, Володимира Забаштанського, Світ-лани Йовенко, де витав дух Василя Симоненка. Зусиллями Петра Кононенка погоджено було зарахування мене на другий курс філфаку, проте роздуми початкуючого інженера переважили: "сіряків" в українській літературі вис-тачить і без мене. Пізніше багато разів знаходив тому підтвердження, хоч, направду, сумнів від свого рішення не по-лишав ніколи”.** Мороз О. Дорога, з якої не зійти.. //Сільські вісті. – 1999. – 19 січня

Молодий юнак – патріот, окрилений “духовною розкутістю, тріумфом космонавтики, післякультівською відлигою, кавеенівськими експромтами” мало не втратив “вузівського диплому після виступу на молодіжному вечорі зі своїм віршем про... молодість, іноземців, сутність патріотизму”*** Там само*

Олександр захоплювався спортом: боротьба, футбол, настільний теніс, стрільба, шахи. І сьогодні не цурається довгих дистанцій для бігу, інтенсивної фіззарядки і т.д.

Після закінчення академії працював в Ємільчинській райсільгосптехніці, де за кілька місяців тричі підвищувався на посаді.

З листопада 1965-го по грудень 1966-го Олександр служив солдатом в Одесі, Херсоні, Первомайському, споряджаючи ракети.

Саме в цей час дружина Валентина народжує донечку. Після служби знайшов роботу у технікумі механізації, де протягом 8-ми років викладав і виховував підростаюче покоління.

Вступивши за переконанням до лав комуністичної партії, почав працювати на виробництві, “яке відкриває безліч можливостей для творчості, застосування знань, досвіду