Важливі якості статусу глави держави - королю Іспанії надає конституція 1978 р., де у ст. 56 встановлюється, що глава держави є "символом її єдності і сталості, виступає арбітром між установами і справляє стримуючий вплив на їх діяльність, здійснює найвище представництво Іспанської держави в міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона має історичну спільність і здійснює функції, якими його прямо наділяє Конституція і закони". На думку Н.А. Сахарова не має значення, що у цьому разі йдеться про персону короля чи титуловану особу. Важливо, щоб у системі влади була особа, яка з'єднує цю систему, усуваючи розходження і забезпечуючи єдність державної влади.

Співвідношення повноважень виконавчої і законодавчої влад є однією з основних характеристик будь-якого політичного режиму. В умовах демократії це являє собою певний баланс влад, при авторитарному режимі повноваження виконавчої влади посилені за рахунок ущемлення прерогатив законодавчої влади, а тоталітаризм позбавляє парламент реальної самостійності і перетворення його в орган, що жорстоко контролюється виконавчими органами держави.

В співвідношеннях між президентом і парламентом визначну роль відіграє тип системи державного правління. При президентській системі в її демократичному варіанті глава держави і уряду безпосередньо втягнутий в комплекс взаємовідносин з вищим законодавчим органом.

Напівпрезидентська модель, з одного боку обмежує прерогативу президента в законодавчому процесі, а з іншого - наділяє його повноваженнями щодо розпуску парламенту в умовах парламентської системи президент може лише безпосередньо вплинути на діяльність парламента.

У взаємовідносинах з парламентом важливе право глави держави на законодавчу ініціативу. Як не парадоксально, в США президент не має права законодавчої ініціативи. Конституція США надає це право тільки конгресу США.11 [30] Вищевказана праця ст. 110

Президент України, як гарант конституції уособлює собою публічний правопорядок і це знаходить прояв у тому, що він оприлюднює прийняті Парламентом закони або повертає їх з проханням повторно розглянути за вмотивованими пропозиціями. Це конституційне право Президента називають "відкладальним вето", що є засобом стримання і противаг парламенту, впорядкування правової системи в державі.22 [32] Суслов В., Селіванова А. Право президентського вето в контексті відносин з парламентом // Голос України. - № 105-106.–червня. – С.–7. Як вважає В. Суслов, на стадіях проектування законів роль Президента України є часто вирішальною. По-перше, його державно-правова ідеологія примушує Кабінет Міністрів України критично оцінювати виконавчо-розпорядчу діяльність в сферах та галузях управління. По - друге, президент, як гарант Конституції України повинен оцінювати на відповідність їй прийнятих Парламентом законів. По-третє, Президент як найвища посадова особа у державі оцінює законотворчість, може безпосередньо застосовувати у цьому процесі свої повноваження, але здебільшого проводить через свій апарат обов'язкову публічну експертизу прийнятих Парламентом законів. При цьому повноваження Президента України визначаються не тільки статтею І06 Конституції України, а й регулюються законами України, які дозволяють йому до певної міри через інститут "вето" втручатися в законодавчу сферу. У цьому виділяють реальну можливість Президента бути гарантом додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина.

Я погоджуюсь з думкою, що президентське вето має приводити до розв'язання конфлікту між законодавчою і виконавчою владою .Отже, у сфері законодавчої діяльності Верховної Ради Президент України застосовує під час підписання законів свою функцію перевірки конституційності законів і не повинен судити про них з позиції політики, як це інколи трапляється у парламентській практиці.

Фактично прийнятий парламентом законопроект ще не можна вважати "де-юре" законом до підпису Президентом України. Конституція України (стаття 94) надає Президентові право протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону оцінити його конституційність: засвідчити його своїм підписом, взяти до виконання та оприлюднити його. Якщо в цей термін Президент не повертає отриманий від парламенту закон, то це означає, що він кваліфіковано мовчить, тобто погоджується з "конституційністю закону" і вважається, що він схвалений Президентом України.

Президент згідно з Конституцією України приймає до виконання закон, що означає необхідність організувати втілення закону в життя. У цьому сенсі полягає пряма відповідальність Президента за чинність закону, який набуває юридичної сили. Отже, на думку В. Суслова та А. Селіванова, у цьому процесі проявляється єдність Парламента і Президента, які зацікавлені у створенні правової основи держави через формування законодавчої системи відповідно до Конституції України.

Президентське вето на прийняті закони - це не тільки тонкий юридичний

інструмент, а і показник взаємовідносин глави держави і парламенту, а інакше - своєрідний вимір довіри до нього.

Якщо справді є спір між Президентом України і найвищим законодавчим органом, то для конституційно-правових оцінок прийнятих законів може більше підходити колегія неупереджених юристів - Конституційний Суд, ніж фахівці апарату, яким доручено проведення експертизи перед підписанням Президентом України законів.

Як дослідили В. Суслов та А. Селіванов за 1995 - 19% роки Президент України застосував 29 разів право вето на Закони України, з них в 20 випадках Верховна Рада подолала вето Президента, бо зауваження і пропозиції були не досить вагомими для 2/3 депутатів, які їх відхилили. Ця кількість накладення вето не говорить про який-небудь конфлікт між органами влади, а про їх співпрацю.

Для