Особливо активно розвивається законодавча діяльність великих князів в 9-І2 столітті. Після прийняття християнства проявляється релігійна функція великого князя. Він сприяв розповсюдженню християнства в древньоруському суспільстві, уточняючи правове положення церкви.

Великий князь приймав важливі рішення зі згоди свого оточення -крупних феодалів, що складали феодальну раду при князеві. Рада при князеві була важливим органом держави. Але це не означає, що великий князь не був наділений правом приймати самостійно без ради те чи інше рішення. Однак князь був зацікавлений в тому, щоб рішення, які він вважав найбільш важливими підтримувались впливовими в державі особами. Тому він досить часто звертався до ради.

Існував ряд осіб, яких назначав князь в допомогу собі по управлінню: це посадники, тіуни.

Право спадкування престолу, що раніше передавалося до старшого брата за принципом "старшинства", було замінено за принципом "отчини", тобто передачі старшому синові, проте порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Розглянувши основні функції та повноваження князя, можна прийти до висновку, що Київська Русь була абсолютною монархією - він є основне джерело влади, поділу якої на той час не існувало.

На відміну від Київської Русі, в Галицько-Волинському князівстві князівська влада передавалася за спадком - місце померлого батька займав старший син . Хоч князь і стояв на чолі князівства, але його влада була нетривкою. Він не міг зосереджувати в своїх руках всю повноту державної влади.11 17 Вищевказана праця. С.25 Глава держави залежав від галицького боярства, воно запрошувало і скидало князів. Основною опорою князю стали дрібні і середні феодали, міські верхи.

Галицько-Волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях. Їм належало право збору податків, карбування монет, розпорядження казною. Князі мали вплив на церковні справи: за їх згодою призначалися єпископи. Як і в Київській Русі, вони формально були головнокомандувачами збройних сил, судова влада залишалась в руках князя, але вже поступово переходила до боярської верхівки. Бояри часто не визнавали князівські грамоти, що стосувалися управління, тому князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, глава держави фактично залежав від боярства, а воно в свою чергу використовувало князя, як знаряддя для охорони своїх інтересів. Князь не міг видати жодного акту без згоди боярської ради.22 17 Вищевказана праця. С.45

В 13 столітті почала формуватися Литовська держава, до складу якої входили крім литовських, також білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Формальну і реальну верховну владу мав великий князь, тобто він був главою Литовської держави.33 17 Вищевказана праця. С.25 Його укази і розпорядження були обов'язковими для місцевих князів. З 14 століття влада Великих князів значно посилюється. Вони стають майже необмеженими правителями. Престол переходить за спадком, як правило, до старшого сина. У другій половині 14 і 15 столітті у нього знаходилася верховна законодавча, виконавча, судова влада.

З кінця 14 ст. розвивається законодавча діяльність литовських князів, які видавали так звані привілеї ( лат. Privata - приватний закон). Спочатку вони стосувались окремих осіб чи окремих питань, вони у письмовій формі стверджували вже існуючі порядки чи звичаї. Згодом у вжиток ввійшли нові назви законодавчих актів - постанови, устави, ухвали.11 17 Вищевказана праця С. 45-50

Князь був верховним головнокомандувачем збройними силами, відав дипломатичними відносинами з іноземними державами, оголошував війну, укладав мир, призначав і звільняв державних урядовців, вся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях - удільним князям. З середини 15 століття влада литовських князів почала зменшуватися . Розширюються компетенції іншого органу держави - панів-ради.22 17 Вищевказана праця С. 45-50 Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві, який поступово обмежив його владу.

Отже, проаналізувавши статус і повноваження глави держави в Київській Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського князівства, знаходимо багато спільного: князь зосереджував в своїх руках законодавчу, виконавчу, судову владу, виступав головнокомандувачем збройними силами. Як ми бачимо, поступово влада князя обмежувалася певними колегіальними органами, які намагаються розподілити владу. Пізніше більшість українських земель за Люблінською унією 1569 року увійшли в склад Речі Посполитої.

Необхідно зауважити що деякі повноваження глави держави збереглися з часів Київської Русі. Сьогодні глава держави України виступає Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, формує виконавчу владу, наділений правом помилування, що було притаманне главам держави в розглянуті періоди..

В дані історичні періоди не було поста виборного глави держави. Щоправда, пізніше, за часів козаччини з'являється виборний пост глави держави - гетьман.

З перших днів народно-визвольної війни 1648 року фактична влада перейшла до рук Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Главою України, її правителем був гетьман, що обирався на військовій раді.33 17 Вищевказана праця Т. 1 С.161 Як зазначає українська радянська енциклопедія, термін "гетьман" походить відпольського "hetman ", що означає начальник.11 33 Українська радянська енциклопедія, головна редакція української радянської енциклопедії, Київ 1979. – Т. 3. – С.- 15.

За умов війни в його руках зосереджувалась військова, законодавча, адміністративна, судова влада. Гетьману належали значні повноваження: він керував роботою військової ради і генеральної старшини, очолював збройні сили, всю адміністрацію генеральної старшини, судочинство, був головою генерального уряду. Влада гетьмана мала міцну основу. Він підбирав, рекомендував до виборів або призначав старшинську адміністрацію і наділяв її земельними