володіннями. Як глава держави, мав гетьман і зовнішньоекономічні повноваження: від імені війська Запорізького і від всієї України він вів переговори і укладав договори з іноземними державами, керував дипломатичною діяльністю своїх послів і добивався укріплення міжнародного становища України. Важливе значення в здійсненні функцій управління мала законодавча діяльність гетьмана. Він видавав загальнообов'язкові нормативні акти в вигляді універсалів, листів, розпоряджень, наказів. Універсали гетьмана мали характер письмового розпорядчого адміністративного-політичного акта. Найбільша кількість універсалів стосувалась розпорядження про роздачу земельних володінь, підтвердження права власності на майно. Видавались також універсали з військових питань щодо призначення на посади.22 12 Вищевказана праця Т. 1 С.141 Загалом гетьманські універсали були основним джерелом права, за допомогою яких закріплялись зміни в суспільному устрої, класовій структурі. За допомогою гетьманських універсалів регулювався і закріплювався процес складання окремих елементів української державності.
Гетьману належала вища судова влада, він затверджував вироки і рішення генерального і полкових судів з найбільш важливих справ зокрема, смертні вироки.
З часу юридичного оформлення входження України до складу Росії, згідно з Березневими статтями, в Україні зберігався військово- адміністративний апарат влади та управління, який склався в 1648 -1654 р.р.1
1 17 Вищевказана праця С.70-90 Але в ході наступу царизму на автономію України, система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються. Цю систему очолював виборний гетьман. Він був на чолі всіх органів військово-адміністративного управління. Очолюючи генеральний уряд, гетьман володів військовою, адміністративною, судовою і законодавчою владою. Він командував військами, мав право призначати осіб на посади в апарат військового управління. Поступово повноваження гетьмана обмежуються, з 1687 року, він назначав або відкликав генеральну старшину тільки з санкції царської влади .
В судові функції гетьмана входив розгляд скарг, що надійшли на рішення полкових чи генеральних судів. В 1659 році нові Переяславські статті обмежили права гетьмана на зовнішні відносини.2
2 17 Вищевказана праця С.90-110 Йому не дозволялось приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 року заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами, всі переговори можна було вести через царя. Гетьман був зобов'язаний проводити єдину з Російською державою зовнішню політику.
Обирався тодішній глава держави загальновійськовою радою з висунутих старшиною осіб, потім затверджувався царем, який попередньо давав свою згоду на представленого кандидата. Цікаво, що Хмельницький намагався зробити посаду гетьмана спадковою, але це йому не вдалося. Строк правління гетьмана не визначався. Він міг бути змінений чи перенесений військовою чи старшинською радою.
У Коломацьких статтях І. Мазепи 1687 р. записано, що вибори гетьмана та його відставка відбуваються за указом царського уряду.33 17 Вищевказана праця С.90-110 Це дало можливість впливати на обрання і зміщення гетьманів, фактично призначати на цей пост" угодних йому" людей і усувати неугодних. З 1709 року при гетьмані постійно знаходився царський резидент, котрий контролював діяльність гетьмана і всієї старшинської адміністрації. Тобто глава держави втрачає юридичну самостійність.
Так поступово, але послідовно відбувався процес обмеження гетьманської влади. Для управління Україною була створена Малоросійська колегія (1722-1727) на чолі з президентом, яка володіла всією повнотою влади, але в 1727 році царський уряд скасував колегію і дозволив обрати гетьмана. Гетьманом України був обраний Д. Апостол. Слід сказати, що повноваження гетьмана України, як глави держави, були вкрай обмежені. Після смерті Д. Апостола у 1734 році, Малоросійську колегію було відновлено під назвою "Правління гетьманського уряду", яка управляла в Україні 16 років, і тільки у 1750 році гетьманом України обрали К. Розумовського. Він домагався права вести самостійну закордонну політику, обороняв фінансову самостійність України, провів судову реформу та реформу у війську. Знову почала відновлюватись українська державність, але, на жаль, і на цей раз ненадовго.1
1 25 Панюк А., Роглик М. Історія становлення української державності. Львів Вид. “Центр Європи”. – 1995. –С. - 67 Царським указом від 10 листопада 1764 року було ліквідовано гетьманство, а потім Лівобережна Україна була перетворена на Малоросійське генерал-губернаторство на чолі з П. Рум'янцевим, який одночасно назначався президентом знову створеної Малоросійської колегії.
Отже, з цього часу в Україні було ліквідовано пост глави держави.
За доби становлення гетьманської держави в актах державно-конституційного характеру порушуються проблеми, пов'язані з необхідністю закладання принципів управління та діяльності органів державної влади, зокрема, в " Пактах і конституції'законів та вольностей Війська Запорізького" , написаних Пилипом Орликом, були закладені основні принципи республіканської форми правління, ідея розподілу влади на законодавчу; виконавчу та судову. Важливу роль в розвитку політико-правових ідей в Україні в кінці 19 століття відіграло Кирило-Мефодіівське товариство.11 26 Політологія, ред. Семків О.І., Львів Вид. “Світ”. – 1993. С. - 103 Наприклад, один з членів товариства М. Костомаров відстоював думку про заміну в Росії монархічної влади та створення федеративної республіки.
З часу створення Центральної Ради (17 березня 1917року) почався процес розбудови інститутів державності. М. Грушевський відзначив, що голова, обраний всенародними зборами , є головою української республіки, тобто заступає місце Президента. Він же повинен представляти Україну у відносинах з іншими державами, виконувати функції, пов'язані з представництвом республіки. На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918р. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського22 27 Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій, Київ Вид. “Либідь”. – 1993. – С. - 125: Таким чином вже на початку XX століття український народ вже мав свого (хоч