Необхідно відмітити те, що в грудні 1998 року були прийняті зміни до Закону про вибори до Державних Зборів Естонії і Закону про вибори до місцевих органів самоврядування Естонії, які обмежили можливості російськомовних громадян балотуватися в якості депутата цих органів.

Що стосується загального виборчого права, а особливо пасивного, то воно обмежене додатковими умовами котрі пов’язані не тільки з віком, але й з громадянством, місцем народження, проживанням та ін. факторами.

Право участі у виборах надається виключно громадянам країни, а не особам без громадянства, котрі мають право на проживання (ценз громадянства), в деяких випадках пасивним виборчим правом володіють тільки громадяни за місцем народження (ценз походження).

Незалежно від характеру виборів для реалізації право бути обраним необхідно проживати на території, де проводяться вибори, протягом певного часу (ценз осідлості).

Ці цензи можуть поєднуватись в різних комбінаціях і використовуватись при обранні вищих посадових осіб держави парламентом. Згідно з Конституцією Латвії главою держави є Президент, який обирається Сеймом (ст.35) [6,42]. Президентом може бути обрана особа котра досягла 40 р.віку, є громадянином Латвії, і не є членом Сейму (ст.37). За Литовським законодавством – Президентом може бути обраний лише громадянин Литви за походженням, який протягом останніх 3-х років живе у Литві, віком не молодше сорока років (ст.78) [6,67].

Президентом Естонії може бути громадянин Естонії за народженням , не молодше теж 40 р. (ст.79) [6,19].

Ми бачимо типове поєднання вікового цензу з цензом осідлості і цензом громадянства.

Що стосується громадянства, то розробка і прийняття законів про громадянство країн Прибалтики – Естонії, Латвії та Литви – відбувалось по різному. В Литовській Республіці проблема надання громадянства була вирішена в короткі терміни. Латвія і Естонія розробляли зкони про громадянство досить довго, і до теперішнього часу ця проблема не вирішена.

Шлях, який пройшло законодавство про громадянство Латвійської Республіки після проголошення незалежності, можна назвати дуже складним і драматичним.

11 грудня 1991 року в Латвії був прийнятий Закон про реєстрацію проживаючих в країні осіб, який став основою встановлення статусу населення з метою відбору людей, котрі отримували право голосувати на політичних виборах 5-6 червня 1993 року. Латвійські паспорти отримали колишні громадяни Латвії, котрі проживали в республіці до 1940 року. Їм також була надана можливість для участі в обранні нового парламенту.

На початок 1992 року в Національному Реєстрі було зареєстровано 88% постійних жителів Латвії, з них тільки 75% були латвійськими громадянами. Решта осіб повинні були пройти процедуру натуралізації після прийняття Закону про громадянство.

В перелік осіб, котрі не могли отримати латвійське громадянство, входили учасники антиконституційної діяльності, військовослужбовці Збройних Сил СРСР, особи котрі працювали в органах державної безпеки, особи, направлені до Латвії після 17 червня 1940 року в якості функціонерів радянської Комуністичної партії, чи комсомолу, наркомани, хронічні алкоголіки, особи, котрі не мають законного джерела доходу .

Прийняття Закону Латвійської Республіки про громадянство відбулося 22 липня 1994 році. Закон став важливим кроком вперед на шляху до демократії, але все одно, після його застосування, значна частина населення залишалась без громадянства. І 22 червня 1998 року Сейм Латвії прийняв поправки до Закону про громадянство Латвії, які відміняли загальний порядок натуралізації.

Громадянами Латвії, згідно Закону є латиші і ліви, які постійно проживали в Латвії, які зареєструвались до 21 березня 1996 року, не мають громадянства іншої держави (п.1.1. ст. 2).

Але після прийняття всіх поправок до Закону про громадянство Латвії, частина осіб все-таки не могла отримати латвійське громадянство, а саме:

особи, котрі діють антиконституційними методами проти незалежності Латвії, якщо це встановлено судом;

особи, які перебувають на державній службі в правоохоронних органах іноземних держав;

особи, котрі служать в міліції, збройних силах, службі безпеки іноземних держав;

особи, які розповсюджують ідеї фашизму, шовінізму, комунізму, котрі розпалюють національну чи расову боротьбу після 4 травня 1990 року;

особи засуджені до позбавлення волі за здійснення умисного злочину, який признається таким в Латвії [8,81].

Стосовно процедури натуралізації, то вона все-таки мала місце при прийнятті до громадянства Латвії. Поправки до Закону про громадянство Латвії прийняті 22 червня 1998 року повністю не відміняли натуралізацію, але частково скоротили стадії процесу натуралізації. Загальні правила натуралізації передбачають:

постійне проживання в Латвії не менше 5 років;

знання латвійської мови, конституції, історії, тексту гімну;

наявність легального джерела доходу;

принесення присяги на вірність держави;

відмова від попереднього громадянства (ст.12).

Позитивною новизною є включення в Закон в 1998 році доповнення про можливість прийняття до латвійського громадянства громадян колишнього СРСР, які постійно проживали в Латвії до 1991 року, і не мали іншого громадянства (при виконанні визначених умов).

Можна зробити висновок про то, що особи які проживали в Латвії на законних підставах, до проголошення суверенітету, були громадянами держави – правонаступника і були її “законними резидентами”. Тому неправомірні були б спроби держави-правонаступника зняти з себе відповідальність за правові умови на цій території, поводячись із жителями цієї території, як з особами, які фактично не мають громадянства [8,83].

На відміну від Латвії, у Литві інститут громадянства не створював перешкод для того щоб стати громадянином Литви. Закон про громадянство Литви був прийнятий 3 листопада 1989 року, незадовго до проголошення незалежності. Він був першим законом про