На даний момент Законом реалізований нульовий варіант, тобто, всі особи, які проживали а території Литовської РСР на законних підставах, стали громадянами цієї республіки.

Особи, які проживали в Литві до 1940 року, а також їх нащадки стали громадянами Латвійської РСР (п.1 ст.1) при відповідності двом умовам: постійного проживання в республіці і відсутності громадянства іншої держави (п.2 ст.1) [8,61].

Закон про громадянство Литви закріпив механізм права вибору. Право вибору було надано всім іншим особам, котрі мали законне джерело доходу і проживали в Литві постійно. Протягом двох років вони мали можливість визначитись по відношенню до громадянства (п.3 ст.1) [8,61].

Литовське громадянство набувалось ними шляхом підписанням Декларації про повагу до литовських законів і Конституції. Право отримати громадянство Литви надавалось значній кількості осіб, котрі були не литовської національності.

В липні 1991 року Литва і Російська Федерація уклали двосторонній договір, який надавав право литовського громадянства всім етнічним росіянам, які постійно проживали в Литві. Цей договір свідчить про бажання сторін уникнути безгромадянства на території республіки.

Напевне, Литва є єдиною прибалтійською республікою, де правонаступництво держав призводить до автоматичної зміни громадянства. Населення має територіальний або місцевий статус, і суверенітет в даному випадку пов’язаний з чіткими обов’язками по відношенню до цього населення [8,84].

У Естонії проблема громадянства також до кінця не вирішена. Договір між Естонською РСР і СРСР від 12 січня 1991 року гарантував всім колишнім радянським громадянам котрі проживали в Естонії на законних підставах, право набувати естонське чи російське громадянство, за вибором. Але на вимогу радикально настроєних політиків 26 лютого 1996 року Державними Зборами був виданий Указ, який відновлював естонський закон про громадянство 1938 року.

18 лютого 1993 року естонський парламент прийняв спрощені правила стосовно громадянства тих осіб, котрі зареєструвалися в Конгресі до березня 1990 року. Ці особи звільнялись від екзамену по естонській мові, і процес натуралізації для них був відмінений. Загальні правила натуралізації включали:

легальний постійний дохід (ст.7);

оцінка знання мови (ст.8);

знання історії, конституції закону про громадянство Естонської Республіки (ст.9) [8,84].

Згідно Закону про громадянство в Естонії 1995 року все населення Естонії ділилось на дві групи. До першої належали ті особи, котрі мали естонське громадянство до 1940 року, та їх нащадки. До другої групи належали особи, які після прийняття Закону про іноземців кваліфікуються як іноземці, які постійно проживали на території Естонії [8,86].

Екс-прем’єр-міністр Естонії, лідер політичної партії Союз Вітчизни Март Лаар, в інтерв’ю кореспондентові газети Зеркало тижня сказав: “В Естонії колишнім співробітникам та агентам закордонних спецслужб, зокремам колишнього КДБ, заборонено балотуватися в парламент та місцеві органи влади, ставати державними службовцями. І хоча Естонський парламент поки що не затвердив цього законопроекту, вищезазначеній категорії громадян, наприклад, колишнім співробітникам КДБ, не видають навіть посвідку на проживання в країні. Протягом останніх років в Естонії діє парламентська комісія з розслідування обставин завершення діяльності КДБ в Естонії” [11,5].

Згідно закону про громадянство прийнятому у 1995 р. передбачено відмову в отриманні громадянства Естонії особам, котрі перебували на розвідувальній службі або в службі безпеки іноземної держави (п.5 ст.21), а також кадровим військовослужбовцям, звільненим у запас, та їх дружинам, які прибули до Естонії у зв’язку з направленням військовослужбовця на місце служби (п.6, ст.21) [8,85].

Як бачимо проблема отримати громадянство російськомовним населенням існує, але це не заважає країнам Прибалтики поступово рухатись до демократії і докорінно змінювати політику держав після розпаду СРСР.

Другим важливим принципом який регламентує демократичні засади виборів, є принцип вільних виборів. Суть принципу в тому, що громадяни беруть участь у виборах добровільно, без державного примусу. Їм надається можливість самостійно приймати рішення – використовувати чи не використовувати на виборах своє активне чи пасивне виборче право. При цьому у випадку якщо у виборах взяла участь невелика кількість громадян то виникають сумніви, чи стала основою влади дійсно воля народу, чи можна оголосити вибори такими , що відбулися, а сформовані органи влади – легітними. В законодавстві кожної країни ці питання вирішуються по-різному, залежно від ситуації і характеру виборчих кампаній: вибори можуть бути оголошені такими що відбулися незалежно від кількості громадян, котрі взяли участь у голосуванні, або тільки тоді коли в них взяв участь передбачений в законі мінімум виборців. В останньому випадку при недосягненні передбаченого мінімуму (рівня) участі виборців призначаються додаткові вибори.

Неучасть виборців у виборах прийнято називати абсентеїзмом. Розрізняють політичний, економічний, соціальний, аполітичний, ситуативний та інші види абсентеїзму.

У деяких країнах (Австралія, Бельгія, Італія тощо) для подолання абсентеїзму при проведенні виборів застосовують обов’язковий вотум, згідно з яким участь у виборах для громадян є обов’язковою. За неучасть у голосуванні в одних випадках настає моральна, а в інших – матеріальна відповідальність. В даному випадку громадяни ставляться у залежність перед вибором – голосувати чи ні. Але це лише абстрактний вибір тому що все одно необхідно проголосувати, проти своєї волі і не мають достатніх переконань, тому –байдуже за кого голосувати. Тому це не може впливати по міцність і авторитет вибраної влади.

Наступним принципом є принцип рівного виборчого права – рівність громадян на виборах. Цей принцип забезпечується двома способами.

По-перше, шляхом надання кожному виборцю тільки одного голосу (одна людина – один голос). Важливо лише те , що у всіх виборців була однакова кількість голосів. По-друге, рівне виборче право в багатьох випадках забезпечується утворенням на виборах рівних по