Однією з найважливіших функцій територіальних громад у різні періоди нашої історії була функція політична, суть якої зводилась, насамперед, до об'єднання громади в боротьбі із завойовниками, як це було в період Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, козаччини, новітньої історії. Іван Франко в повісті «Захар Беркут» у художніх рисах змалював громаду села Тухля Галицько-Волинського князівства, в якій досить цікаво показав цю об'єднавчу функцію громади під керівництвом її старійшини.

Зовсім в інший період - у 20-ті роки нашого століття -Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) про територіальну гро-маду писало: «Побіч родини, котра є основою сучасної культурної і сус-пільної організації, - громада є основою сучасної культурної і суспільної організації чоловіка. На громадській організації опирається організація повітів, країв, округів, воєводств і самої держави... І наша сила як народу опирається і зберігається у наших громадах. Наші громади є джерелом нашої господарської сили, є основою, на котрій опирається наша по-літика, громада є кадрою, звідки рекрутуються всі наші борці-герої за краще завтра народу. Є кузнею, де гартується національна сила і сві-домість».

2. Керівники сільських громад в Україні XII - початку XX ст.

(старости і війти)

У минулому, коли Україна перебувала в складі різних колоніальних держав, котрі мало дбали про розвиток місцевого самоврядування, саме активність членів громад та їх керівників була першоосновою забезпечення функціонування територіальних сільських та міських громад.

Можливо, саме тому громада завжди дбала про мудрих керівників. Так, у середньовіччі, коли громада мала ще значну самостійність, вона сама обирала свого керівника. На той час керівники сільських самоврядних гро-мад на території Наддніпрянської України називалися старостами, а на галицьких землях - війтами. І посада старости чи війта була дуже по-чесною. Загальними вимогами до кандидатури на війта були: християнська віра, принаймні 25-річний вік, проживання в цій громаді три роки, во-лодіння земельною ділянкою не меншою, ніж шість моргів.

Згідно з громадським статутом, у Галичині війта переобирали через три роки, на Закарпатті - щорічно, але фактично перебування на цій посаді залежало від ділових якостей кандидата, його авторитету серед селян, а також від конкретних обставин і місцевих традицій. Дослідження етно-графів та архівні джерела свідчать, що в багатьох населених пунктах Га-личини в кінці XIX століття війти урядували по 10-15 років. Були випадки довшого урядування: так, у селі Голови, на Гуцульщині, Дмитро Шекерик, батько відомого громадського діяча Петра Шекерика-Дониківа, війтував понад 40 років. Служив громаді так вірно, що, коли постарів, громада обрала війтом його сина Василя.

Відомий польський дослідник громади в Галичині В. Поль писав: «...переважно хвалять війта твердого і суворого, і такий урядує довше». Велике значення мало те, наскільки незалежним війт умів поставити себе щодо пана чи повітового уряду, як обстоював інтереси громади. Якщо виявилось, що перебував під великим впливом панського двору або був ставлеником пана, тоді не мав у громаді ні поваги, ні авторитету: «Що ви за війт, коли вас пан обрав», - дорікали такому навіть в очі.

Відомі випадки, коли під тиском громади війт - ставленик місцевого пана - відмовлявся від урядування в громаді. Він наражався на незадоволення, а то й на покарання з боку пана чи повітового уряду, зате здобував повагу самої громади. Відомий громадський діяч, архітектор Василь Нагірний у спогадах про рідне село Гірне на Стрийщині кінця XIX ст. писав: «Війта і присяжних вибирали свобідно, без впливів староства, отже, людей чесних і поважних, а не круків, як тепер це практикується».

Уже наприкінці XIX - на початку XX ст. війт перебував у великій залежності від панського двору, від повітових чиновників, вищих урядових інстанцій. І все ж громада покладала значні надії на свого керівника: «Добрий війт - то тато в громаді, а лихого за вітчима не можна назвати», «війт - то громадський суддя» - говорять народні прислів'я.

Багатьох війтів пам'ятали за їх добрі справи. Одні вступали у двоборство з лихварями й рятували село від злиднів, інші будували церкву, Дзвіницю, дбали про добробут громади.

У східних областях України, що перебували у складі Росії, вимоги громади до свого керівника мало чим відрізнялися від тих, що мали місце на її західних землях. Відповідно до російського законодавства, що поширювалося на Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Харків-ську, Таврійську, Катеринославську, Херсонську губернії, на посаду сіль-ського старости могли претендувати лише прописані до громади селяни-домогосподарі - голови селянських сімей, які володіли певним земельним наділом. Обов'язковою умовою для претендента була відсутність судимості. Посаду сільського старости займали переважно не багаті селяни, а серед-няки. Громадські справи відривали господаря від сільськогосподарських робіт. Багаті селяни відкуплювалися від виборних посад. Проте дуже рід-кісними були випадки, коли в кандидати на посаду старости претендували селяни-бідняки. Селянська спільнота свідомо відводила селян-бідняків, щоб гарантувати громаду від фінансових витрат.

Під час виборів старости суттєву роль відігравав ценз освіти. Селяни завжди цінували грамотного старосту, котрий міг би переконати селян, домовитися з поміщиком тощо. Відповідно до закону кандидатом на посаду сільського старости міг бути селянин, не молодший 25 років, що вже виділився із батьківської родини і став головою власного домогосподарства. Переважно старостами вибирали людей, не молодших 30 років: селянська громада цінувала не молодість, а життєвий досвід. Умовою для обрання старости було дотримання ним моральних правил: сувора поведінка в по-буті, у сім'ї, повага до старших, сумлінне ставлення