Аналізуючи угорсько – українські відносини у сферах прикордонного, військового, дипломатичного співробітництва, можна зробити наступні висновки. Насамперед хотілося б наголосити на атмосфері довіри та прагненні до співпраці, притаманне представникам обох держав. Про це свідчать підписані угорсько – українські документи довготермінового характеру. Зокрема багато з них укладені терміном на 5 – 10 років, деякі – безтермінові, з автоматичним продовженням.

Важливим є те, що на угорсько – українські відносини не вплинув той факт, що Угорщина набагато швидше почала просування до Європейських інституцій, в той час як українське керівництво витратило багато часу на розв’язання проблем внутрішнього характеру.

Безперечно, необхідно відзначити усвідомлення угорською стороною перспективи співпраці з Києвом. Фактично всі уряди в Будапешті, як і президент Угорської республіки А. Гьонц ставили питання активізації відносин з Україною на перший план. В цілому ж відносини Угорської республіки та України можна оцінити як політику корисного суспільства. Це і не дивно, адже обидві держави активно виступають не лише на підтримку формального миру; безпеки в Європі, а й активною двосторонньою позицією прагнуть зміцнювати позитивний клімат на Європейському континенті.

Однією з першочергових проблем гуманітарного спрямування є проблема національних меншин. Як вже зазначалося вище, угорсько – українські відносини в культурній та й в політичній сфері далеко не завжди були безхмарними. Але для діаспор народів це не становило значних проблем. Хотілося б відзначити, що контакти угорських та українських громадян не були зіпсовані взаємними конфліктами на етнічному ґрунті. Однією з причин була відсутність прагнень в угорців асимілювати ту частину населення країни, що була представлена етнічними українцями. Хоча за радянських часів представники влади намагались утискати права етнічних угорців, що проживали на території УРСР, після здобуття Україною незалежності цієї проблеми вже не існувало. Навпаки, становище угорської діаспори в Україні позитивно відрізнялося від становища угорців в Румунії та Югославії [81, с. 5].

Основними причинами, що стали визначальними для нормального співіснування націй та національних меншин в Угорщині та Україні стали наступні. По – перше, на відміну від більшості європейських держав представники титульної нації та національні меншини у місцях компактного проживання останньої займалися схожими видами господарювання, тому й різниця в рівні їх життя була мінімальною, або її і взагалі не існувало. По – друге, спрощений режим перетину угорсько – українського кордону дозволяв підвищувати рівень життя окремих сімей, отримувати культурну інформацію, що відіграла значну роль у справі само ідентифікації національних меншин. По – третє одним з перших міжнародних документів, підписаних між Угорщиною і Україною, стала Декларація про принципи співробітництва між УРСР та Угорською Республікою по забезпеченню прав національних меншин від 31 травня 1991 р. [4]. У Декларації сторони підкреслювали, що “їх спільна мета – створення такого демократичного устрою, котрий забезпечить всім громадянам у рамках повної правової держави повну реалізацію основних прав і свобод людини”. Крім того висувались наступні принципи існування меншин на своїй території:

повага прав національних меншин;

повага прав людини вільно визначати свою належність до національної меншини, відмова від примусової асиміляції національних меншин збереження і розвиток їхньої культурної самобутності;

обов’язкове врахування прав та інтересів національних меншин у проведенні внутрішньої та зовнішньої державної політики;

природне право створення національними меншинами власних організацій;

заборона діяльності, що може розпалювати у громадській свідомості національну ненависть.

Хотів би особливо підкреслити, що цей документ став фактично одним з перших, який заклав підвалини передбачуваної та цивілізованої національної політики не лише для Угорщини та України, а й для інших постсоціалістичних країн. Угорська сторона значну увагу приділяє проблемі забезпечення прав національних меншин, що проживають на її території [...]. ще у 1993 р. був прийнятий закон “Про права національних меншин та етнічних груп”, який надавав їм можливість для створення власних органів самоврядування. Фактично керівництво Угорської республіки забезпечило державну підтримку ініціатив етнічних меншин у справі забезпечення збереження власної ідентичності та розвитку національної культури.

Доповнення до Декларації стала міжурядова угода про співробітництво молоді і молодіжний обмін [11]. Співробітництво у цій галузі зумовлено зацікавленістю обох держав у розвитку молодіжних контактів усіх рівнів задля забезпечення наступництва у розвитку угорсько – українських відносин. Серед проголошених завдань молодіжних контактів можна виокремити наступні:

організація спільних заходів, які популяризують і поліпшують стан знань молоді про країну – партнера;

співробітництво і обмін молоддю між організаціями і товариствами, школами і вузами, а також сім’ями;

співробітництво молодих парламентаріїв, адміністративних працівників, політичних, громадських діячів і представників органів самоврядування;

боротьба з негативними явищами в молодіжному середовищі;

організація акцій милосердя, реабілітація та оздоровлення дітей і молоді;

організація спільних починань в галузі торгівлі та господарства.

Послідовна гуманітарна політика Угорщини та України може бути охарактеризована як політика двосторонньої зацікавленості. Контакти не обмежувалися лише сферою захисту прав національних меншин та розвитком зв’язків між молоддю обох держав. Прагнучи максимально розширити сферу співробітництва, уряди Угорщини і України 4 квітня 1995 р. підписали Угоду про співробітництво у галузі культури, освіти і науки. Цей документ передбачав широкі двосторонні контакти в галузі театру, кіно, образотворчого мистецтва, музики, заохочення наукових