У квітні 1999р. виникла конфліктна ситуація на кордоні Угорщини і Югославії. Суть конфлікту полягала в тому, що Будапешт не допускав російський гуманітарний вантаж у Югославію. Виникає питання – Чому? Тому, що в цей час ішла підготовка вторгнення сухопутних військ НАТО в Югославію через територію Угорщини [46].

Спеціальний план сухопутної операції НАТО був розроблений до найменших деталей, а саме навіть з маршрутами руху бронетанкових колон західного військового альянсу по дорогах Угорщини, ліг на стіл 36-літнього угорського прем’єра Віктора Орбана в середині квітня. Незадовго до цього, 30 березня, тобто через тиждень після початку бомбардування Югославії, колишній держсекретар США Г. Кіссінджер у журналі „Ньюсуік”, заявив, що НАТО повинно розглянути питання по залученню до військової операції у Югославії сухопутних частин. Через п’ять днів – 4 квітня, газета „Санді Таймс”, написала, що Пентагон і Міністерство оборони Великобританії обдумують план направлення в Югославію 60-тисячного експедиційного корпусу, а ще через тиждень, 14 квітня, „Вашінгтон пост”, відзначала, що на думку військових експертів, для вторгнення сухопутних частин НАТО в Югославію у географічному плані найкраща можливість надається з боку Угорщини. У ці ж дні Будапешт і погодився пропустити війська НАТО через свою територію для вторгнення у Югославію [76].

Не виникає сумніву те, що у випадку початку натовської операції з угорської території це означало би не тільки війну Югославії з НАТО, але і конкретно з Угорщиною, що давало зрозуміти Югославське керівництво. [71].

Є інформація, що на проведення сухопутної операції через Угорщину особливо наполягало британське воєнне керівництво. А умовити угорців привести цей план у дію взялася сама Маргарет Тетчер. У листі на ім’я угорського прем’єра „залізна леді” просила підтримати натовський план вторгнення, мотивуючи це тим, що акція проти Югославії стане набагато ефективнішою, якщо сербська армія буде атакована одночасно з двох сторін [65].

У середині квітня 1999р., майже місяць після початку бомбардування Югославії, стало ясно, що повітряний „бліцкриг” НАТО провалився. Приблизно, починаючи з 14 квітня, у західній пресі появились заголовки про те, що НАТО готується розпочати сухопутну операцію через Угорщину. В нападі з суші, як стало відомо, мало брати участь 200 тисяч солдатів і офіцерів, сотні танків НАТО, однак без участі сил новобранців альянсу (Польща, Чехія, Угорщина) [75].

Мало того, виясняється, що на випадок різкого загострення відносин між НАТО, Росією, після початку наземної операції Брюссель і Вашингтон підготували „план захисту” трьох нових членів НАТО – Угорщини, Чехії і Польщі, розмістивши в кожній з них по 40 тисяч солдат і 460 танків. Не важко передбачити до якого загострення міжнародних протиріч привела би реалізація цих планів [64. с. 32-33].

Можливо, з часом стануть відомі всі фактори, які все ж таки завадили НАТО привести в дію „Сценарій Ікс”. Швидше за все, військову машину НАТО зупинила перспектива великих втрат на югославській землі і позиція Москви. Відомо, що і угорський прем’єр Віктор Орбан був проти плану сухопутного вторгнення через Угорщину. Вагомим аргументом в цій справі була і ЛЕС в ПАКШІ, яка могла стати легкою мішенню для югославських ВПС. Після цих подій стає ясно, чому НАТО так поспішала з прийняттям у свої ряди нових членів із Східної Європи, особливо Угорщини, яка межує з Югославією [57].

Отже, у якості члена НАТО, Угорщина прийняла участь хоча і пасивну, в операції в Косово. Вона дозволила НАТО використовувати свої аеродроми і повітряний простір під час 78-денної кампанії по бомбардуванню Югославії. Суспільна думка по відношенню до операції НАТО виявилася неоднозначною, але уряд і парламент повністю підтримали дій альянсу [73].

Пасивність Угорщини можна пояснити: Угорщина вступила в альянс, який на протязі 50-ти років не брав участі ні в одній військовій операції. З іншого боку було ясно, що Угорщина не буде відігравати активну роль у воєнній інтервенції проти Югославії, оскільки ці держави мають спільний кордон і у Воєводині проживає приблизно 350 тисяч угорців. Лінія уряду у Косовському питанні полягала в тому, що хоча прямим національним інтересам Угорщини не відповідала участь у операції НАТО, обов’язки Угорщини, як члена альянсу, є підтримка тих принципів, які вели НАТО до початку військової операції: Віктор Орбан також заявив, що досягнення регіональної стабільності, яке за словами представників НАТО, являється метою операції, покращить становище у Воєводині. Дві урядові щоденні газети, „NAPI MAGYARORSZAG” та „MAGYAR NEMZET” публікували ряд статей, які підтримували і пояснювали лінії уряду. Між іншим, бомбардування НАТО, не дивлячись на обіцянку дану Угорщині, все ж зачепили населення етнічними угорцями території у Воєводині [24.,с. 83].

Таким чином, Угорщина стала членом НАТО фактично авансом, оскільки реформування збройних сил в країні продовжується до цього часу. Витрати на оборонний комплекс в Угорщині між іншим складають тільки 1,6% внутрішнього валового продукту замість необхідних 3% [73].

У своєму інтерв’ю посол Угорщини в Україні Ференц Контра заявив, що хоча угорська армія і не дотягує до стандартів НАТО,