До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо-ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору-шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Поняття засобу легітимності буде більш детально розглянуто в третьому питанні контрольної роботи.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз-глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад-них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су-спільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального по-рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль-ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин-ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе-ного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент-рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон-ституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі-тичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

Політична влада в цілому характеризується вольовим ха-рактером відносин, які мають елемент примусу, і пов'язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов'язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економіч-ну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засоби при-мусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада до-мінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функці-онуванням політичної системи викликають зниження урядо-вого авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.

2. Еволюція політичної влади

Уявлення про політику з'явилися одночасно з виникнен-ням у суспільстві політичних поглядів. Поступово накопи-чувався і матеріал для теоретичних розробок. Останні вперше мали місце ще у Стародавній Греції. Нові підходи до політики, намагання виділити її загальні принципи і закономірності зустрічаються у Демокріта, софістів, Сокра-та й інших філософів. Платон розглядає політику як "царське мистецтво", опанувати яке можуть тільки філосо-фи від народження, а не простий народ. Він вважав, що політична влада повинна забезпечити створення ідеаль-ного, чи хоча б наближеного до ідеалу, суспільства і держави.

Аристотель прямо називав політику наукою, основою якої вважав справедливість, уявлення про яку ототожнюва-лися у нього з рабовласницькою демократією. Поряд з цим політика як наука, за Аристотелем, була пов'язана з прак-тикою політичного життя, вивченням досвіду різних міст - держав Стародавньої Греції. Все це зумовило раціоналістський характер його політичного вчення, якому була при-таманна інтеграція ідей справедливості, рівності і понять закону, форми держави, її елементів.

Особливістю феодальної політичної думки і. відповідно, уявлень про політику, що виникли у середньовіччі, є їх релігійний характер. Це зовсім не означає, що розвиток політичних вчень зупинився, він лише набув релігійного забарвлення. З часів пізнього середньовіччя, коли у най-більш розвинених країнах почали складатися капіталіс-тичні відносини, з'явилися і перші ідеї буржуазної полі-тичної теорії, а потім крок за кроком здійснювалося її подальше удосконалення. Корифеями буржуазної полі-тичної науки були Н. Макіавеллі (Італія), Т. Гоббс, Дж. Локк (Англія), Ш. Монтеск'є, П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо (Франція), І. Кант, Г. Ге-гель (Німеччина), М. Драгоманов, М. Грушевський (Ук-раїна) та багато інших.

Так, Н. Макіавеллі, розглядаючи внутрішні причини розвитку держави і влади, характеризує політику як нау-ку, що пояснює минуле, керує сучасним і може прогнозу-вати майбутнє. Історія, на думку Н. Макіавеллі, залежить від двох чинників; перший він називає "долею", під якою розуміє природний розвиток подій, їхній взаємозв'язок, необхідну послідовність. Другий — називається "волею", "енергією людини", тобто стосується осіб. Отже, Н. Макіа-веллі намагається довести необхідність урахування у полі-тиці як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. При цьому вчений будує свою теорію, виходячи з тези про "підлу природу" людини, головними складовими якої є егоїзм, жадоба влади, ненависть, злість. Тому Н. Макіа-веллі пропонує у політиці спиратися на силу, а не на мораль.

Політика як наука набуває розвитку у працях англій-ського теоретика Т. Гоббса. Він визначає її як одну з галузей філософії ("філософію держави"), а останню нази-ває не тільки знанням, але і засобом досягнення "вищої вигоди", тому, що "знання є тільки шлях до сили (вла-ди)". Т. Гоббс