Ж.-Ж. Руссо удосконалює вчення про ступені суспільної нерівності: а) виникнення приватної власності і поділ суспільства на класи — багатих та бідних; б) створення держави, яка, ймовірно, й виникла з загального договору, проте є "змовою багатих проти бідних"; в) виникнення деспотизму. Як ідеал Руссо вбачав невелику за розміром демократичну республіку.

Г. Гегель розглядає усі політичні інститути як втілення ідеального початку, абсолютного духу. Він запроваджує поняття громадянського суспільства на відміну від держави. Головне завдання останньої він вбачає у визначенні грома-дянського суспільства та усуненні протиріч між його окре-мими членами та їх організаціями. Саме у державі абсо-лютний дух пізнає сам себе.

До боротьби проти пригноблювачів закликали соціаліс-ти-утопісти Т. Мор і Ж. Мельє, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен. Вони вбачали майбутню владу як політичну, але не державну. Таку, що позбулася насильницького характеру і метою якої є організація виробництва й споживання, розвиток науки і культури.

З класових позицій до визначення політики і влади підходять російські та українські революційні демократи О. Герцен, М. Чернишевський, І. Франко. Іншою харак-терною ознакою їх поглядів є взаємопов'язаність політики з економікою (способом виробництва матеріальних благ). У своїх вченнях про соціалізм вони не обходять проблему його злиття з демократією.

Оригінальні ідеї про політику, державу, право містять твори українських учених М. Владимирського-Буданова, Б. Кістяківського, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка та інших.

Окремі політичні погляди і вчення нині трансформували-ся у теорію на концептуальному рівні. Найважливішими се-ред них є теорії народного суверенітету, поділу влад, докт-рини правової держави, теорія функціонування еліт, теорія національної держави та інші. У всякому разі, більшість представників політичної науки сьогодення визначають її як сферу життєдіяльності людей, що пов'язана з головними для життя і діяльності особи, держави і суспільства інте-ресами, в основі яких лежать потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних суб'єктів. Відомо, що чиста політика поза сферами життєдіяльності людей не існує. У широкому значенні під політикою ро-зуміють економіку, власне політику, соціальну, духовну та інші сфери життя. З розвитком суспільства відбувається і розвиток політики, оформлення її у цілісну політичну си-стему. Окрім вищенаведеного визначення політики, мож-ливі ще й інші варіанти її розуміння: а) спосіб практичної діяльності партій, класів, держав, а також шляхи та засоби, за допомогою яких захищаються інтереси цих суб'єктів; б) особливий вид діяльності людей, пов'язаний з організа-цією всього процесу соціального життя; в) галузь взаємо-відносин народів, національностей, партій, об'єднань грома-дян, держав та інших спільностей; г) свідома і цілеспря-мована діяльність політичних суб'єктів, що торкається відносин між державами і народами.

Політика здійснюється з приводу і для досягнення вла-ди. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав'язування її іншим людям, при використанні різних засобів і методів, включаючи і примус. Звідси стає зро-зумілим, що влада — це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвлад-ного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб'єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави і суспільства.

3. Легітимність влади, її типи.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед-бачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су-спільством законної влади (легітимності), може бути раціо-нальною і нераціональною.

М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради-ційний, харизматичний, легально-раціональний).

1. Традиційне планування, яке опирається на силу традицій. Прикладом традиційного планування є монархії;

2. Харизматичне планування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя.

3. легальне планування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Ц. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади. Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад - Великобританія з і демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради-ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су-часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха-ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний